Наче запитуючи дозволу, Памела трохи вичекала, перш ніж повернути ключ у запалюванні. Машина з гуркотом ожила, і вони рушили з кампусу до шосе. Їхали мовчки. Кабінет головного судмедексперта — КГС — насправді був розташований у Фармінґтоні, майже за шістдесят п’ять кілометрів від Нью-Гейвена. «Морг, — думала Алекс, — я їду до моргу. Мерседесом». Вона подумала, чи не ввімкнути радіо — старий приймач із червоною рисочкою, що ковзала між станціями, наче палець у пошуках потрібного місця на сторінці. Потім уявила Дарлінґтонів голос у колонках: «Забирайся з моєї машини, Стерн», — і вирішила, що тиша її влаштовує.
Щоб знайти дорогу до КГС, їм знадобилася майже година. Алекс достеменно не знала, що саме сподівалася побачити, але, опинившись на місці, зраділа яскравому освітленню, великому паркувальному майданчику й відчуттю, що тут розташований офісний центр.
— Що тепер? — поцікавилася Доус.
Алекс дістала з наплічника заздалегідь приготовані поліетиленовий мішечок і пласку бляшанку й запхала їх до кишень джинсів.
Вона відчинила двері, зняла пальто й шарф та кинула їх на пасажирське сидіння.
— Що ти робиш? — здивувалася Доус.
— Не хочу скидатися на студентку. Дай мені світшот.
Пальто Алекс було з тонкої вовни з поліестровою підкладкою, але аж кричало: «Коледж». Саме тому вона його купила.
Доус, схоже, хотіла заперечити, але розстібнула парку, стягнула світшот і кинула його Алекс, тремтячи у футболці.
— Не впевнена, що це хороша ідея.
— Звичайно, ні. Ходімо.
Крізь скляні двері Алекс бачила, що в приймальні чекає кілька людей, що намагаються залагодити справи до закриття. У глибині кімнати за стійкою сиділа жінка. У неї було пишне русяве волосся, що під світлом ламп вилискувало червоним.
Алекс швиденько наклацала повідомлення Тернерові: «Треба поговорити». Потім сказала Доус:
— Зачекай п’ять хвилин, тоді зайдеш, сядеш і вдаватимеш, наче на когось чекаєш. Якщо та жінка вийде з-за столу, мерщій напиши мені, гаразд?
— Що ти збираєшся робити?
— Поговорю з нею.
Алекс шкодувала, що змарнувала на коронера монетку примусу. Тепер залишилася тільки одна, і вона не могла дозволити собі скористатися нею, щоб проминути реєстраторку, а надто якщо її план спрацює так, як вона сподівалася. Дівчина заклала волосся за вуха й увірвалася до приймальні, потираючи руки. Над стійкою висів плакат із закликом до СПІВЧУТТЯ ТА ПОВАГИ. На маленькій табличці було написано: «Мене звуть Мойра Адамс, і я залюбки вам допоможу». Залюбки, а не радо. У будинку, де напхом напхано небіжчиків, нікому не слід було радіти.
Мойра підвела на неї погляд і всміхнулася. Навколо очей у неї було кілька зморщок, які свідчили про непросте життя, а на шиї — хрестик.
— Привіт, — звернулася до жінки Алекс. Театрально глибоко вдихнула та здригнулася. — Ем, детектив сказав, я можу прийти сюди, щоб побачити свою кузину.
— Гаразд, люба. Звісно. Як звуть твою кузину?
— Тара Енн Гатчинс.
Друге ім’я досить легко вдалося дізнатися в інтернеті.
На жінчиному обличчі з’явився занепокоєний вираз. Тару Гатчинс показували в новинах. Вона була жертва вбивства, а такі речі приваблюють божевільних.
— Мене сюди відправив детектив Тернер.
Мойрине обличчя залишалося настороженим. Він був головний детективу цій справі, і його ім’я, ймовірно, згадували ЗМІ.
— Можеш посидіти, поки я з ним зв’яжуся, — запропонувала жінка. Алекс витягнула телефон.
— У мене є його номер.
Вона швиденько надіслала наступне повідомлення: «НЕГАЙНО відповідай, Тернере». Потім відкрила вкладку з дзвінками й увімкнула гучний зв’язок.
— Ось, — сказала, простягаючи телефон.
Мойра пробурмотіла:
— Я не можу...
Але слабкий звук телефонного дзвінка й очікувальний вираз обличчя Алекс дали результат. Жінка стиснула губи та взяла в дівчини мобільник.
У відповідь увімкнулася голосова пошта, як Алекс і сподівалася. Детектив Авель Тернер відповість, коли, в біса, вважатиме за потрібне, а не коли якась студентка-пісюха скаже йому це зробити, і точно не тоді, коли вона цього вимагатиме.
Дівчина сподівалася, що Мойра покладе слухавку, але жінка натомість відкашлялася та сказала:
— Детективе Тернер, це Мойра Адамс, відділ зв’язків із громадськістю КГС. Якщо можете, зателефонуйте нам...
Вона назвала номер. Алекс залишалося сподіватися, що Тернер у найближчому майбутньому не перевірятиме голосові повідомлення з її номера. А може, він виявиться таким дріб’язковим, що взагалі їх видалить.
— Знаєте, Тара була хороша дівчина, — сказала Алекс, коли Мойра повернула телефон. — Вона не заслуговувала на таке.
Мойра співчутливо зітхнула.