Отже, якщо Тара не могла говорити, це мало зробити її тіло. Алекс знайшла ритуал, який допомагав побачити травми, він був простіший, легший і використовуваний для діагностики, коли пацієнт або свідок не здатні говорити. Вигадав його Джироламо Фракасторо, щоб дізнатися, хто отруїв італійську графиню, після того як вона врізала дуба на власному весіллі, напустивши з рота піни.
Алекс не хотілося пхати руку в імлу над моторошними ранами в Тари на грудях. Але саме для цього вона й прийшла. Дівчина вдихнула й занурила пальці. Вона розпростерлася на землі, над нею хлоп’яче обличчя — Ленс.
Іноді вона любила його, але останнім часом справи були... Думка кудись зникла. Дівчина відчула, як роззявляє рота й на язику з’являється смак чогось їдкого. Ленс усміхався. Вони йшли... куди? Вона відчувала лише піднесення й побоювання, слова розпливалися.
— Вибач, — сказав Ленс.
Вона лежала горілиць, витріщаючись у небо. Світло ліхтарів здавалося таким далеким; усе рухалось, собор поряд із нею перетворився на споруду, що затулила собою кілька зірок. Навколо було тихо, однак вона чула якийсь звук, немов у багнюці хлюпав човен.
«Гуп, хлюп, гуп, хлюп». Вона побачила над собою нечіткі обриси тіла, побачила ніж, зрозуміла, що цей звук видавала її власна кров і кістка, розчахуючись під лезом. Чому вона цього не відчувала? Що було реальним, а що ні?
— Заплющ очі, — промовив незнайомий голос.
Вона послухалась і зникла.
Алекс позадкувала, схопившись за груди. Вона досі чула те жахливе хлюпотіння, відчувала, як грудьми розтікається вологе тепло. Але болю не було? Як це так, що болю не було? Вона була під кайфом? Така обдовбана, що не відчула, як її зарізали? Ленс спершу підсипав їй чогось. Попросив пробачення. Мабуть, теж був під кайфом.
Ось така відповідь. Тара з Ленсом, вочевидь, бавилися не лише травичкою. Можна не сумніватися, що детектив Тернер уже обшукав їхню квартиру й знайшов усе те химерне лайно, яке вони ковтали й продавали. Алекс ніяк не могла дізнатися, про що тієї ночі думав Ленс, але, якщо він закинувся чимось галюциногенним, то це могло бути що завгодно.
Дівчина подивилася на Тарине тіло. В останні секунди життя вона була налякана, але їй не було боляче. А це вже щось.
Ленса запроторять до в’язниці. Знайдуть докази. Стільки крові... Ну, її не заховати. Алекс це знала. Над Тарою досі сяяла мапа. Маленькі ушкодження. Великі. Що показала б її власна мапа? Вона ніколи нічого не ламала, їй ніколи не робили операцій. Але найгірші рани не залишили слідів. Коли Геллі померла, здавалося, наче хтось розрізав Алекс груди, розітнувши її навпіл, мов бальсове дерево. А що, якби це сталося насправді і їй довелося б іти вулицею, стікаючи кров’ю, намагаючись тримати купи ребра, із відкритими світові серцем, легенями й усіма іншими органами? Натомість те, що зламалося всередині, не залишило сліду, жодного рубця, на який вона могла б указати й промовити: «Ось тут мене не стало».
Жодного сумніву, що з Тарою все було так само. У неї всередині було значно більше болю, ніж могла показати мапа. Та попри вигадливі рани, у неї не забрали жодного органа, не було жодного кривавого сліду або ознак магічного втручання. Тара померла тому, що була такою самою недоумкуватою, як Алекс, і ніхто не з’явився вчасно, щоб її врятувати. Вона не відкрила для себе Ісуса або йогу, і їй не запропонували стипендію в Єлі.
Алекс уже час було йти. Вона дістала відповіді. Цього мало б вистачити, щоб ушанувати пам’ять Геллі й заслужити хорошу оцінку від Дарлінґтона. Однак щось і далі муляло, оте відчуття, наче місце злочину було знайоме; відчуття, яке не мало нічого спільного з Тариним білявим волоссям чи сумними паралельними траєкторіями їхніх життів.
— Підемо? — запитала Стерн у коронера у формі, який стояв у кутку, безглуздо витріщаючись у нікуди.
— Як хочете, — озвався він.
Алекс засунула шухляду на місце.
— Гадаю, я хочу проспати вісімнадцять годин поспіль, — зітхнула дівчина. — Виведіть мене і скажіть Мойрі, що все було гаразд.
Вона відчинила двері й наштовхнулася простісінько на детектива Авеля Тернера.
Чоловік схопив її за руку й потягнув назад до кімнати, гупнувши за собою дверима.
— Якої бісової матері ти тут, на твою думку, робиш?
— Гей! — радісно озвалася Алекс. — Ви таки приїхали.
Позаду чоловіка шулікою висів коронер.
— Ми йдемо? — перепитав він.
— Заждіть там хвилинку, — попросила дівчина. — Тернере, вам захочеться мене відпустити.