Дівчина поспіхом вимкнула фари та двигун. Якщо тут хтось є, якщо тут щось є, їй не хотілося його відлякнути.
Черевики неймовірно гучно гупали гравійною доріжкою, але дівчина не скрадалася, ні, вона не скрадалася; вона просто прямувала до кухонних дверей. У руці були ключі. Тут на неї завжди чекали.
«Це можуть бути його мама чи тато, — переконувала себе Алекс. Вона небагато знала про його родину, але якась сім’я у нього мусила бути. — Ще хтось із родичів. Хтось, кого Сендоу найняв наглядати за маєтком, коли Доус зайнята».
Усі ці припущення були досить імовірні, але... «Він тут, — наполягало серце, так несамовито гупаючи в грудях, що їй довелося зупинитися біля дверей і віддихатися. — Він тут».
Ця думка смикала її, наче дитина, що чіпляється за рукав.
Дівчина зазирнула у вікно, ховаючись у темряві. Кухня була викладена деревом теплих відтінків і блакитним візерунчастим кахлем — делфтським кахлем, — на його тлі викрашалася велика цегляна грубка, на гачках мерехтіли мідні горщики. На кухонній поверхні висився стосик листів, наче хтось тільки-но покинув їх сортувати. «Він тут».
Алекс хотіла постукати, але натомість узялася підбирати ключ. Другий повернувся в замку. Вона ввійшла й тихенько причинила за собою двері. Радісне кухонне світло привітливо зігрівало, відбиваючись від пласких мідних сковорідок і вихоплюючи густо-зелену емаль грубки, яку хтось установив у п’ятдесятих.
— Агов? — ледь чутно гукнула дівчина.
Ключі впали на стійку з несподівано гучним брязканням. Алекс винувато завмерла посеред кухні, чекаючи, що хтось, а можливо, навіть сам будинок покарає її. Однак це не був маєток на Орандж-стріт з його оптимістичними поскрипуваннями й несхвальними зітханнями. Душею цього будинку був Дарлінґтон, і без нього той здавався велетенським і порожнім, наче корпус корабля після трощі.
Після тієї ночі в Розенфельд-голлі Алекс неодноразово ловила себе на сподіваннях, що все це було тестовим завданням, яке Лета влаштовує всім новачкам, і що Доус, Сендоу й Тернер були замішані в цьому. А Дарлінґтон просто нині ховався в спальні на третьому поверсі. Він почув шурхіт машини на під’їзній доріжці. Помчав нагору й причаївся там, чекаючи, поки вона піде. Убивство теж могло бути частиною цього всього. Не було жодної мертвої дівчини. Коли все це скінчиться, Тара Гатчинс власною персоною, пританцьовуючи, спуститься сходами. Вони просто мусили переконатися, що Алекс спроможна власноруч упоратись із чимось серйозним.
Це було просто смішно. Та внутрішній голос однаково наполягав: «Він тут».
Сендоу казав, що він ще може бути живий, що вони можуть повернути його. Він казав, що їм лише потрібен місяць-молодик і правильні чари, щоб усе стало так, як раніше. Проте Дарлінґтон, можливо, самостійно знайшов шлях назад. Він був спроможний на що завгодно. Він міг це зробити.
Дівчина рушила в глиб будинку. Ліхтарі обабіч під’їзної доріжки заливали тьмяним жовтуватим світлом кімнати: комірчину з білими буфетами, ущент заповненими тарілками й склянками; велику морозильну камеру, куди можна було увійти, з металевими дверима, схожими на ті, які вона бачила в морзі; офіційну їдальню з дзеркальним столом, що блищав, наче темне озерце на спокійній галявині; простору вітальню з велетенським чорним вікном, за яким нечітко вимальовувалися обриси садка, горбочки живоплоту й схожі на скелети дерева. За головною вітальнею була ще одна, менша, але напхом напхана кімнатка: великі канапи, телек, ігрові приставки. Лен обісцявся б, побачивши екран такого розміру. У цю кімнату він неодмінно закохався б, і це, напевно, було єдине, що поєднувало їх з Дарлінґтоном. «Ну, не зовсім єдине».
Більшість кімнат на другому поверсі була зачинена. «Тут у мене закінчились гроші», — пояснив Деніел Алекс, обіймаючи її за плечі, поки вона намагалася потягнути його далі. Будинок був схожий на тіло, якому перекрили кровообіг з усіма органами, крім найважливіших, щоб воно могло вижити. Колишню бальну залу перетворили на щось на кшталт саморобного спортзалу. З гачка на стелі звисала боксерська груша. Під стіною складені великі металеві гирі, медичні м’ячики й фехтувальні рапіри, а габаритні тренажери загрозливо викрашалися навпроти вікон, наче незграбні комахи.
Алекс піднялася сходами на горішній поверх і пішла звивистим коридором. Двері до Дарлінґтонової кімнати були відчинені. «Він тут». Її знову переповнила впевненість, цього разу навіть настирливіша. Він залишив світло для неї. Хотів, щоб вона знайшла його. Він сидітиме на ліжку, схрестивши ноги і схилившись над книжкою, темне волосся падатиме на чоло. Він підведе погляд і схрестить руки. «Саме вчасно».