Алекс охопила паніка. Вона знову лежала на підлозі тієї громадської вбиральні. Покалічений метелик-монарх тріпотів одним крильцем. «Підводься. Кров може привабити їх, — наказав Дарлінґтонів голосу неї в голові. — Сірі можуть перетнути межу, якщо достатньо розпачливо чогось забажають». А що, як захист не витримає? Що, як неможливо збудувати нічого проти чудовиськ, на кшталт того, з вулиці? Схоже було, що Наречений перемагає. А якщо він переміг? Хто сказав, що він буде ґречнішим за те створіння в окулярах? Він анітрохи не скидався на ґречного.
Вона наклацала в телефоні повідомлення Доус. «SOS. 911».
Напевно, існував певний код, яким вона мала скористатися в разі кровотечі з рота, але Доус доведеться зрозуміти й так. Якщо Доус зараз в «Іль-Бастоне», а не тут, у Халупці, Алекс помре на цих сходах. Вона чітко бачила аспірантку у вітальні маєтку на Орандж-стріт, її картки для запам’ятовування, якими вона користувалася, щоб упорядкувати розділи, розсипалися перед нею, мов карти таро, і всі віщували катастрофу, провал. Королева Безглуздості, дівчина з тесаком над головою. Боржник, хлопець, що розбився, кинувшись зі скелі. Студентка, Доус власною персоною у власноруч створеній клітці. А Стерн тим часом стікає кров’ю за кілометр звідти.
Алекс підтягнулася на наступну сходинку. Вона мусить потрапити за двері. Захищені будинки були матрьошками безпеки. Халупка. У таких місцях ховаються маленькі тваринки.
Дівчину накрило хвилею нудоти. Вона відригнула, випустивши з рота чорний згусток жовчі. Він потік сходами. Алекс бачила вологі блискучі спинки жуків. Скарабеї. Острівці райдужних панцирів блищали в грудочках крові, що сочилася з неї. Вона посунула повз виблювану гидоту й знову відригнула, гарячкувато розмірковуючи, що з нею сталося. Чого хотіло від неї те створіння? Невже його хтось наслав? Якщо дівчині судилося померти, дріб’язкове серце хотіло знати, кого слід переслідувати її примарі. Сходи стали мінитися. Вона не впорається. Алекс почула металеве клацання й за мить зрозуміла, що десь над нею розчахнулися двері. Спробувала покликати на допомогу, але з рота вихопилося лише тихеньке вологе скигління. Сходами загуркотіли сандалі Доус фірми «Тева» — пауза, потім кроки, що дедалі пришвидшувалися, навперемінно з вигуками: «Лайно, лайно, лайно, лайно, лайно, лайно».
Алекс відчула під собою міцну руку, яка смикнула її вгору.
— Господи. Господи. Що сталося?
— Допоможи мені, Пеммі.
Доус здригнулася. Чому Алекс назвала її так? Лише Дарлінґтон називав її Пеммі.
Коли Доус потягнула Алекс нагору сходами, ноги здавалися свинцевими. Шкіра свербіла, наче під нею щось повзало. Дівчина подумала про жуків, що висипали з її рота, і знову відригнула.
— Не виблюй на мене, — попередила Доус. — Якщо виблюєш, я теж блюватиму.
Алекс згадала Геллі, яка притримувала їй волосся. Вони напилися «Єґермайстра», а потім сиділи на підлозі ванної кімнати в «Ґраунд-Зіро», сміючись, блюючи й чистячи зуби та повторюючи все спочатку.
— Посунь ноги, Алекс, — сказала Геллі.
Вона відштовхнула коліна Алекс убік, гупнувшись у велике плетене крісло. Геллі пахла кокосом, її тіло було тепле, воно завжди було тепле, наче сонце любило її, наче воно хотіло якомога довше впиватися в її золотаву шкіру.
— Воруши своїми дурнуватими ногами, Алекс!
Не Геллі. Доус кричала їй у вухо.
— Я ворушу.
— Не ворушиш. Ну ж бо, заради мене, ще три сходинки.
Алекс хотіла попередити Доус, що те створіння наближається. На нього не діяли смертельні слова; мабуть, захист теж його не зупинить. Вона розтулила рота — і знову виблювала.
Доус у відповідь видала блювотний звук. А потім вони опинилися на сходовому майданчику й перевалилися через поріг. Алекс відчула, що падає. Вона лежала на підлозі Халупки, притиснувшись обличчям до потертого килимка.
— Що сталося? — перепитала Доус, але дівчина була занадто стомлена, щоб відповідати. Вона відчула, як перекотилася на спину, і дістала міцного ляпаса по щоці. — Скажи мені, що сталося, Алекс, інакше я не зможу допомогти.
Стерн змусила себе подивитися на аспірантку. Їй не хотілося, їй хотілося повернутися до плетеного стільця й сидіти там поряд зі схожою на скибочку сонця Геллі.
— Сірий, не знаю. Як скло. Я бачила крізь нього.
— Лайно, це ґлума.
Алекс потрібні були її картки для запам’ятовування. Слово було знайоме, однак загубилося десь у пам’яті. Ґлума — це оболонка, дух, потривожений невдовзі по смерті, здатний тинятися світом і переходити межу, він міг перетинати Серпанок. Вони були посланцями. Для «Книги та змії».