— Не розумію, — пробурмотіла Алекс, коли вони дивилися на порослий бур’янами задвірок. Тут було занадто людно, щоб почуватися в затишку, але нічого надзвичайного, схоже, не відбувалося. — Якщо ця ніч така особлива для «Рукопису», навіщо влаштовувати обряд з такою кількістю людей?
— Це не зовсім обряд. Це видобуток. Але в цьому й полягає проблема їхньої магії. Її неможливо практикувати на самоті. Дзеркальна магія — це суцільні образи та сприйняття. Брехня не є брехнею, поки в неї хтось не повірить. Байдуже, який ти чарівний, якщо немає кого зачаровувати. На цьому поверсі всі люди підживлюють те, що відбувається внизу.
— Просто добряче розважаючись?
— Намагаючись розважитися. Озирнися. Що ти бачиш? Люди в костюмах, роги, фальшиві коштовності, усі прикрашають себе тонкими шарами ілюзії. Виструнчуються, підбирають животи, говорять нещиро, сиплють лестощами. Вони здійснюють тисячу малесеньких шахрайств, брешучи одне одному, брешучи собі самим, напиваючись мало не до нестями, аби було легше. Це ніч домовленостей між провидцями й побаченим, ніч, коли люди добровільно укладають хибні угоди, сподіваючись бути обдуреними й самим обдурити когось заради задоволення почуватися сміливим, чи сексуальним, чи гарним, чи просто через бажання, і байдуже, наскільки ці бажання швидкоплинні.
— Дарлінґтоне, ти стверджуєш, що «Рукопис» дієвий тільки на п’яні очі?
— А ти швидко врубаєшся, Стерн. Щовихідних кожна вечірка стає серією схожих угод, але Гелловін поєднує їх усі. Заходячи в ці двері, сповнені очікувань люди укладають пакт. Навіть раніше, коли чіпляють крила й роги... — Деніел кинув погляд на дівчину. — І блискітки. Хіба ж не сказав хтось, що кохання — це омана для двох?
— Цинічно, Дарлінґтоне. Це тобі анітрохи не пасує.
— Якщо тобі так більше подобається, називай його магією. Двоє людей промовляють одне заклинання.
— Ну, мені подобається, — зізналася Алекс. — Схоже на вечірки з фільмів. Але тут повно Сірих.
Він знав про це, але однаково здивувався. Чомусь вважав, що з плином часу вже мав би відчувати їхню присутність. Дарлінґтон відступив на крок, щоб подивитися на приміщення під тим самим кутом, що й Алекс, проте вечірка мала звичний вигляд. Гелловін — ніч, коли оживають мерці, тому що живі люди стали ще живішими: щасливі діти до божевілля наїлися цукерок, злі підлітки ховають під толстовками крем для гоління і яйця для жбурляння, п’яні студенти коледжів у масках, з крилами й рогами дають собі змогу побути кимось іншим — янголом, демоном, чортом, добрим лікарем, поганою медсестричкою. Піт і збудження, засолодкі цунші з фруктів і горілки. Сірі не могли встояти.
— Хто тут є? — поцікавився він.
Темні брови Алекс злетіли вгору.
— Прагнеш подробиць?
— Я не прошу тебе наражатися на небезпеку, аби задовольнити мою цікавість. Просто... загальний огляд.
— Двоє біля скляних дверей, п’ять чи шість на подвір’ї, один біля входу, одразу за дівчиною, яка наносить штампи, ціла зграя товчеться біля пуншу. Не можу сказати, скільки всього.
Вона нічого не проґавила. Помічала всіх, тому що боялася їх.
— Усі нижні поверхи захищені. Сьогодні тобі не слід цим перейматися. — Хлопець повів Алекс до сходів, де на бильця спирався Дуґ Фар, пильнуючи, щоб ніхто не потрапив униз без запрошення. — Під час Гелловіну криваву магію суворо контролюють. Вона занадто приваблива для мерців. Але сьогодні «Рукопис» назбирає стільки жадання й святкової нестриманості, що матиме живлення для своїх обрядів протягом цілого року.
— Розваги на вечірці такі потужні?
— Андерсон Купер насправді заввишки сто шістдесят два сантиметри, важить під сто кіло і розмовляє з таким лонг-айлендським акцентом, що вуха в’януть. — Очі Алекс розширились. — Просто будь обережна.
— Дарлінґтоне! — вигукнув Дуґ. — Джентльмен з Лети!
— Ти тут на цілу ніч застряг?
— Ще годину, а потім збираюся накидатися до чортів.
— Мило, — озвався Дарлінґтон і глипнув на Алекс, яка закотила очі.
Окрім як тієї ночі, коли вони напилися після катастрофічного ритуалу в «Святому Аврелії», він не бачив, щоб вона випила хоча б ковток вина. Він розмірковував, чи гульбанила вона із сусідками, а чи вирішила не поганитися після того, що сталося з її друзями в Лос-Анджелесі.
— Це хто? — поцікавився Дуґ, і Деніел виявив, що те, як цей хлопець ліниво споглядає вбрання Алекс, його дратує. — Твоя дама чи твоя Данте?
— Алекс Стерн. Нова версія мене. Наглядатиме за вами, дурбеликами, коли я нарешті заберуся звідси.