— Щоб ти знала, це і була Джоді Фостер, — сказав Дарлінґтон, але голова раптом здалася йому якоюсь важкою. Язик не поміщався в роті. Усе навколо немовби мерехтіло.
Лань Цайхе повернулася до нього зі свого місця в голові бенкетного стола.
— Спускайся.
Дарлінґтон не мав би почути цього слова з такої відстані, але воно, схоже, відлунювало в його голові. Деніел відчув, що підлога зникла і він падає. Він опинився в просторій печері, вирізьбленій у землі; каміння було слизьке від вологи, а повітря густе від запаху розкопаної землі. Його вуха наповнило якесь дзижчання, і Дарлінґтон збагнув, що воно лунає з дзеркала, зі сховища, яке чомусь далі висіло на стіні печери. Він був у тій самій кімнаті — і водночас не в ній. Подивився в завихрену поверхню дзеркала й імла у ньому розійшлася, дзижчання погучнішало, вібруючи в хлопцевих кістках.
Йому не слід було туди дивитися. Він знав це. Ніколи не слід дивитися в обличчя неприродному, та хіба ж він колись був здатен відвернутися? Ні, він домагався його, молився про нього. Він мусив знати. Хотів дізнатися все. Побачив у дзеркалі бенкетний стіл, їжа на ньому вже гнила, а люди й далі напихали роти зіпсованими фруктами та м’ясом разом із вихором мух. Усі були старі, декому бракувало сили навіть піднести до потрісканих губ келих вина чи засохлий персик. Усі, крім Лань Цайхе, яка стояла освітлена полум’ям: золотий головний убір обернувся вогнем, сукня палала жаринками, риси обличчя змінювалися з кожним подихом — видатна жриця, самітниця, ієрофант[57]. На мить Дарлінґтонові здалося, що він помітив там обличчя свого діда. Хлопець відчув, як тіло тремтить, а на губах з’явилася волога; він торкнувся рукою обличчя й зрозумів, що носом пішла кров.
— Дарлінґтоне? — пролунав голос Алекс, і він побачив її в дзеркалі.
Але дівчина мала звичний вигляд. Досі була Королевою Меб. Ні... Цього разу вона була справжньою Королевою Меб. Ніч відступала й насувала на неї накидкою з мерехтливих зірок; над чорною як смола копицею волосся сяяло сузір’я — колесо, корона. Очі в дівчини були чорні, а вуста темно-червоні, як перестиглі вишні. Хлопець відчував, як навколо неї завихрюється енергія й тече крізь неї.
— Що ти таке? — прошепотів він.
Але його це не займало. Хлопець упав на коліна. Саме цього він хотів.
— Ах, — озвалася Лань Цайхе, наближаючись. — Служка за покликом душі.
Деніел побачив у дзеркалі себе самого — лицаря зі схиленою головою, що пропонує свою службу, з мечем у руці, з мечем у спині. Болю він не відчував, лише серце стискалося. «Обери мене». Щоками текли сльози, хай навіть він їх соромився. А вона була ніким — просто дівчина, котрій поталанило, котра нічого не зробила, щоб заслужити на таке. Вона була його королевою.
— Дарлінґтоне, — гукнула вона.
Але це ім’я більше не було його справжнім іменем, так само як і вона не була Алекс.
Якби ж вона тільки обрала його. Якби ж вона дозволила йому...
Вона торкнулася пальцями його обличчя, підняла підборіддя. Її вуста притулилися до його вуст. Він цього не розумів. Але хотів, щоб вона зробила це знову. Крізь нього текли зірки, холодною й розбурханою хвилею ночі. Він бачив усе. Бачив, як сплелися їхні тіла. Вона була водночас над ним і під ним, її тіло розкрилося для нього білою квіткою лотоса. Вона вкусила його вухо — і то сильно.
Дарлінґтон зойкнув і відсахнувся, оговтуючись.
— Дарлінґтоне, — гиркнула вона. — Витри шмарклі та зберися.
І тоді він побачив себе. Він задер їй спідницю. Його руки сплелися на її білих стегнах. Побачив навкруж обличчя в масках, відчув їхню жагу, коли вони, зблискуючи очима нахилялися ближче. Алекс дивилася на нього згори вниз, трясла його за плечі й намагалася відштовхнути. Печера зникла. Вони були в бенкетній залі.
Деніел упав горілиць, відпустивши дівочу спідницю; у джинсах завзято пульсувала ерекція, його накрило хвилею сорому. Що, в біса, вони з ним зробили? І як?
— Туман, — сказав він, почуваючись останнім дурнем, у голові досі паморочилося, тіло гуло від того, що він вдихнув. Деніел пройшов простісінько крізь хмару з димової машини й навіть не подумав про це.
Лань Цайхе задоволено посміхнулась:
— Не можна звинувачувати бога у його експериментах.
Дарлінґтон обіперся на стіну, щоб звестися на ноги, уникаючи дивитися в дзеркало. Він досі відчував, яку ньому вібрує дзижчання. Був ладен розлютитися на всіх цих людей. Втручання у свідомість представників Лети було суворо заборонене, це порушувало всі приписи товариств, але водночас він прагнув забратися з «Рукопису», перш ніж зганьбиться. Хоч куди глянь — скрізь розмальовані чи приховані за масками обличчя.