— Ходімо, — сказала Алекс, беручи його за руку й ведучи вгору сходами, змушуючи йти перед нею.
Хлопець знав, що вони мусять залишитися. Пильнувати цю ніч допізна переконатися, що нічого не прослизне на заборонені поверхи та не втрутиться у видобуток. Але він не міг. Йому треба було забратися звідси. Негайно.
Сходи здавалися нескінченними, вони повертали й повертали, аж доки Дарлінґтон не втратив відлік часу. Йому хотілося озирнутися, щоб переконатися, що Алекс досі поряд, але хлопець прочитав достатньо історій, щоб знати: тікаючи з пекла не варто озиратися назад.
Горішній поверх «Рукопису» здавався несамовитим вибухом барв і світла. Дарлінґтон відчував запах фруктів, що забродили в пунші, дріжджову нотку поту. Повітря на дотик здавалося липким і гарячим. Алекс смикнула Деніела за руку й потягла кудись, схопивши за лікоть. Йому залишалося йти назирці, затинаючись. Вони вибігли в холодну ніч, наче прослизнули крізь мембрану. Дарлінґтон глибоко вдихнув, відчуваючи, як у голові трохи прояснилося. Почув голос і зрозумів, що Алекс говорить з Майком Аволово, президентом представників «Рукопису».
Поряд з ним стояла Кейт Мастерс. Вона була обвита уквітчаними лозами.
Які скоро її задушать... ні.
Заради Бога, вона просто була вдягнена в костюм Отруйного Плюща.
— Неприйнятно, — промовив Дарлінґтон. Губи, здавалося, втратили форму.
Алекс усе ще тримала долоню на його руці.
— Я дам цьому раду. Залишайся тут.
Вони дійшли вулицею до Халупки. Дарлінґтон поклав голову на «мерседес». Йому слід було звернути увагу на те, що Алекс казала Кейт і Майкові, але метал, до якого торкалося обличчя, здавався таким прохолодним і милосердним...
За кілька секунд вони вже сідали в його машину і він пробурмотів адресу «Чорного В’яза».
Майк із Кейт зазирнули в пасажирське віконце, коли вони від’їжджали.
— Вони бояться, що ти відзвітуєш про них, — повідомила Алекс.
— І вони достобіса вгадали, я так і зроблю. Вони неабияк наїдяться. Призупиню їхню діяльність.
— Я сказала їм, що сама розберуся зі звітом.
— Ти цього не зробиш.
— Ти не можеш об’єктивно про це розповісти.
Ні, він не міг. Подумки Деніел знову стояв на колінах, притискаючись обличчям до її стегон, розпачливо бажаючи притиснутися ще міцніше. Від цієї думки він знову вмить збудився та зрадів, що навколо темно.
— Що ти хочеш, щоб я написала у звіті? — запитала Алекс.
— Усе як було, — нещасно пробурмотів Дарлінґтон.
— Невелике діло, — заспокоїла вона.
Однак це було велике діло. Він відчув... «Бажання» було неправильним словом на позначення цього. Він досі відчував її шкіру під своїми долонями, тепло своїх губ на тонкій тканині її трусиків. Що з ним, у біса, не так?
— Перепрошую, — сказав хлопець. — Це неможливо пробачити.
— Ти очманів і поводився як дурень на вечірці. Розслабся.
— Якщо ти більше не хочеш працювати зі мною...
— Стули пельку, Дарлінґтоне, — урвала його Алекс. — Я не візьмуся за цю роботу без тебе.
Вона відвезла його назад до «Чорного В’яза» й поклала в ліжко. У будинку панував крижаний холод, і Деніел звернув увагу, що він цокотить зубами. Алекс лягла поряд з ним, ретельно запхавши між ними покривало, і в хлопця заскімлило серце від бажання близькості з кимось.
— Майк сказав, що наркотик вийде з крові десь за дванадцять годин.
Дарлінґтон лежав на своєму вузькому ліжку, подумки пишучи й переписуючи розгнівані електронні листи випускникам «Рукопису» й Раді Лети, утрачав думку, приголомшений виглядом Алекс у світлі зірок і фантазією про те, як зісковзує з плечей її чорна сукня, а потім повертався до своєї тиради й вимог відреагувати. Слова плутались, чіплялися за спиці колеса, за вістря корони.
Проте одна думка поверталася знову й знову, поки він борсався й крутився, засинав і виринав зі сну, і вже ранкове світло повільно сочилося крізь віконце високої вежі: Алекс Стерн була не тою, ким здавалася.
11
Зима
Алекс різко прокинулась. Ось вона спала, аж раптом отямилась і з жахом замолотила по руках, які досі відчувала на шиї.
Горло було подертим і червоним. Вона лежала на канапі спільної кімнати в Халупці. Опустилася ніч, і в канделябрах пригасли вогні, кидаючи жовті півмісяці на рами з картинами, що зображували горбкуваті луки, поцятковані овечками й вівчарями з дудочками.
— Ось, — сказала Доус, улаштувавшись на подушках і підносячи до губ Алекс повну склянку чогось схожого на ґоґоль-моґоль, з дрібними зеленими присипками для випічки.