— Ґлум, — пробурмотіла Доус.
— Ґлум як посланців для розмов з мерцями. Одна з них напала на мене. Це здається ґрунтовною теорією.
— Алекс, — м’яко сказав чоловік, але в голосі його було щось буркотливе. — Коли ти прийшла сюди, ми знали, що деякі твої здібності ніколи не були задіяні в такому закладі. Імовірно, що твоє перебування тут зруйнувало певні системи, про які ми можемо лише здогадуватися.
— Ви намагаєтеся сказати, що я сама спровокувала напад ґлуми? — Алекс ненавиділа оборонні нотки у своєму голосі.
— Я не кажу, що ти щось зробила, — м’яко заперечив Сендоу. — Я лише кажу, що ти могла призвести до цього завдяки своїй власні суті.
Доус схрестила руки.
— Це звучить так, наче «вона сама напросилася», декане Сендоу.
Алекс не могла повірити власним вухам. Памела Доус не погоджується з деканом Сендоу. І стає на її захист.
Сендоу із дзенькотом поставив горнятко.
— Я на це точно не натякав.
— Але це і є натяк, — сказала Доус таким тоном, якого Алекс ніколи раніше не доводилося чути від неї: чітким і в’їдливим. Очі в дівчини були холодні.
— Алекс висловила власні тривоги з приводу нападу, а ви, замість того щоб вислухати, сумніваєтесь у її надійності. Можливо, ви нічого такого не мали на увазі, але ваші намір і дія були затулити їй рота, тож складно не дійти думки, що це звинувачування жертви. Це семантичний еквівалент припущення, наче вона вбрала занадто коротку спідницю.
Стерн намагалася стримати усмішку. Доус відкинулася на стільці, схрестивши руки й ноги та схиливши голову набік, чомусь здаючись водночас розлюченою і спокійною. Сендоу пік раків. Він скинув руки вгору долонями до дівчат, наче намагався заспокоїти тварину: спокійніше.
— Памело, я сподіваюся, ти знаєш мене занадто добре, щоб так думати.
Алекс ніколи не бачила його таким схвильованим. Отже, Доус уміла розмовляти декановою мовою, знала погрози, які не були пустопорожніми.
— Хтось наслав на мене те чудовисько, — повторила Алекс, хапаючись за перевагу, яку їй підкинула Доус. — І це не випадковість, що дівчина померла напередодні. У журналі викликів Тари був дзвінок до Тріппа Гельмута. Це вказує на «Кістки». Ґлума щойно намагалася вбити мене просто посеред вулиці. Це може вказувати на «Книгу та змію». Тару вбили у четвер уночі, це ритуальна ніч, і якщо ви читали мій звіт, то знаєте, що тієї самої миті, коли її зарізали, двоє досі спокійнісіньких Сірих остаточно довбанулися. — Брови Сендоу зблизилися ще тісніше, наче від такої лексики йому було боляче. — Ви, Лета, притягли мене сюди, маючи на це причини, і я кажу вам, що та дівчина мертва й це пов’язано з товариствами. Уявіть хоча б на мить, наче я — це Дарлінґтон, і поставтеся до моїх слів серйозно.
Сендоу ввіп’явся в неї поглядом, і Алекс подумала, що, напевно, достукалася до нього. Проте чоловік перевів погляд на Доус.
— Памело, гадаю, у нас є камера на розі вулиць Ельм та Йорк.
Алекс помітила, як аспірантка розслабила плечі й схилила голову, наче промовлені деканом слова зруйнували накладене на неї заклинання. Дівчина підвелася й дістала ноутбук. Стерн відчула, як скрутилися нутрощі.
Доус натиснула на комп’ютері кілька кнопок, і дзеркало на стіні засяяло. За мить екран показав Ельм-стріт, запруджену машинами й людьми — море сірого й темно-сірого. Часова позначка в кутку повідомляла, що була 11:50. Алекс роздивилася потік людей, який рухався хідником, але всі вони скидалися на незграбні грудки в пальтах. Аж раптом їй до ока впав якийсь блискавичний рух біля крамниці «Дари природи». Вона побачила, як натовп розділився та вкрився брижами, інстинктивно віддаляючись від жорстокого нападу. Там була вона — вибігла з крамниці, власник кричить на неї, дівчину з чорним волоссям у вовняній шапці, Дарлінґтоновій шапці. Мабуть, загубила її під час бійки.
Дівчина на екрані ступила крок з хідника під машини, і все це відбувалося в крижаній тиші, немов пантоміма.
Алекс пригадала, як відчайдушно ґлума схопила її й потягла на дорогу, але на екрані не було жодної ґлуми. Натомість вона бачила, як чорнява дівчина кинулася в потік машин, несамовито затинаючись, волаючи й чіпляючись за повітря. Потім вона розтягнулася горілиць. Спогади Алекс підказували, що на ній була ґлума, але екран нічого такого не показував — вона просто лежала посеред вулиці, машини об’їжджали її, між тим її спина вигиналася й вихляла, рот роззявлений, руки конвульсивно чіплялися за порожнє місце.
За мить вона звелася на ноги й поплентала до провулку позаду Халупки. Алекс дивилася на екран: ось вона озирнулася — очі вирячені, на обличчі кров, рот роззявлений від жаху, кутики губ сповзли вниз, наче краї туго напнутого вітрила. «Я побачила, як Наречений бореться з ґлумою. Чи ні?» Це було обличчя божевільної. Вона знову опинилася на підлозі вбиральні з шортами на щиколотках та самотнім криком.