— Алекс, я хочу, щоб твої справи пішли вгору, — сказав Сендоу. — Я хочу, щоб ми пережили цей складний рік, і хочу, щоб уся наша увага зосередилася на обряді під молодиком і поверненні Дарлінґтона додому. Ну ж бо, розберімося із цим, а тоді підбиватимемо підсумки.
Стерн теж цього прагнула. Їй потрібен був Єль. Їй потрібно своє місце тут. Але декан помилявся: Тарина смерть не була звичним огидним випадком, як йому хотілося. До цього був причетний хтось із членів товариств, і, хай би хто це, він хотів змусити Алекс мовчати.
«Я в небезпеці, — хотіла сказати вона. — Хтось нашкодив мені, і не думаю, що він облишить спроби. Допоможіть мені». Та хіба ж це могло зарадити? Алекс чомусь вважала, наче це місце з усіма своїми правилами й ритуалами якесь інакше, а декан Сендоу наглядає за ними. «Ми вівчарі». Насправді вони просто діти, що грають у гру. Алекс подивилася, як Сендоу сьорбає чай, закинувши ногу на ногу й чеберяючи тією, що зверху; світло миготіло на його блискучих лоферах, і дівчина зрозуміла, що десь глибоко всередині його насправді не цікавить, якої шкоди їй завдали. Можливо, він навіть сподівався на це. Якщо Алекс нашкодять, якщо вона зникне, разом з нею зникне вся ганьба через те, що сталося з Дарлінґтоном, а її короткочасне катастрофічне перебування в Єлі спишуть на неприємну помилкову оцінку, амбітний експеримент, який не вдався. Молодик поверне йому його золотого хлопчика та все виправить. Йому хотілося затишку. А хіба ж вона сама не така? Мріє про спокійне літо і чай з м’ятою, поки Тара Гатчино лежить у холодній скриньці.
«Спи спокійно». Вона ладна була так і вчинити. Але щось спробувало стати їй на заваді.
Алекс відчула, як усередині розпускається щось темне. «Ти просто чудовисько, — сказала їй якось Геллі. — Є в тобі щось від гадюки, що причаїлася, приготувавшись до стрибка. А може, від гримучої змії». Говорячи це, вона жартувала, але в її словах була правда. Уся ця зимова погода та ввічливі бесіди приспали змію, її серцебиття вповільнилося, коли вона зледачіла й знерухоміла, як будь-хто з холоднокровних.
— Я теж хочу, щоб ми поклали цьому край, — сказала Алекс і всміхнулася деканові заляканою, запопадливою усмішкою.
Його полегшення війнуло кімнатою, наче теплий фронт, якого так чекають у Новій Англії — і який мешканцям Лос-Анджелеса віщує лісові пожежі.
— Добре, Алекс. Так і зробімо. — Він підвівся, вдягнув пальто й намотав смугастий шарф. — Я подам твій звіт на розгляд випускників і завітаю до вас із Доус у «Чорний В’яз» у середу ввечері. — Декан стиснув плече Алекс. — Ще кілька днів, і все знову буде гаразд.
«Не для Тари Гатчино, вилупку». Дівчина знову всміхнулася.
— Побачимось у середу.
— Памело, я надішлю тобі електронного листа з інформацією про закуски. Нічого вигадливого. Ми чекаємо на двох представників «Святого Аврелія» та Мішель. — Декан підморгнув Алекс. — Ти закохаєшся в Мішель Аламеддін. Вона була Дарлінґтоновим Вергілієм. Просто геніальна дівчина.
— Чекатиму з нетерпінням, — запевнила Алекс, махаючи деканові, коли той рушив до виходу.
Щойно двері зачинилися, вона звернулася до аспірантки:
— Доус, наскільки складно поговорити з мерцем?
— Анітрохи не складно, якщо ти член «Книги та змії».
— Вони останні в моєму переліку. Я намагаюся не звертатися по допомогу до людей, котрі, можливо, хочуть мене вбити.
— Це зменшує кількість варіантів, — пробурмотіла Доус, дивлячись на підлогу.
— Ой, Доус, мені подобається, коли ти таке стерво. — Памела знічено засовалась і посмикала темно-сірий світшот. Закрила ноутбук. — Дякую, що підтримала мене в розмові з деканом. І за те, що врятувала мені життя.
Доус кивнула кудись у бік килима.
— То які в мене ще варіанти, якщо мені потрібно поговорити з кимось із протилежного боку Серпанку?
— Єдине, що спадає мені на думку, — «Вовча голова».
— Перевертні?
— Не називай їх так. А надто, якщо чекаєш на послугу.
Алекс підійшла до вікна й розчахнула завісу.
— Він досі там? — поцікавилася позаду неї Доус.
— Він там.
— Алекс, що ти робиш? Якщо ти його впустиш... Ти знаєш розповіді про нього, про те, що він скоїв з тією дівчиною.
«Відчини двері, Алекс».
— Я знаю, що він урятував мені життя і що йому потрібна моя увага. Люди будували стосунки ще й на меншому.
Правила Дому Лети були непрозорі й заплутані. «Католицькі, — сказав якось Дарлінґтон. — Зрадницькі». Однак здебільшого їх було нескладно запам’ятати. Залиш мерців мерцям. Зосередься на живих. Проте Алекс потрібні були спільники, а Доус було недостатньо.