Вона постукала у вікно.
Наречений на вулиці внизу підвів погляд. Його темні очі зустрілися з її власними у світлі ліхтаря. Алекс не відвела погляду.
«Вовча голова» — четвертий Дім Серпанку, хоча «Берцеліус» посперечався б із цього приводу. Його члени практикують теріантропію[60] й уважають просте переверництво примітивною магією. Натомість вони зосереджуються на збереженні людських свідомості та особливостей під час перебування у тваринній подобі. Здебільшого цим користуються для розвідки, промислового шпіонажу та політичного саботажу. «Вовча голова» була основним місцем для пошуку співробітників ЦРУ в 1950—1960-х роках. Після ритуалу зміни подоби людині може знадобитися кілька днів, щоб позбутися тваринного вигляду. Це зводить до мінімуму дискусії про важливість або чутливу природу тварин.
Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг
Я стомився, але моє серце не припиняє несамовито гупати. Очі в мене рожеві, а не білі. Райдужки. Коли Роджер сказав, що ми трахатимемося, як кролики, я не думав, що йдеться про справжніх кроликів.
Щоденник Чарльза «Чейза» Мак-Магона часів Лети (Коледж Сейбрук ‘88)
12 Зима
Алекс знала, що не може піти до «Вовчої голови» з порожніми руками. Якщо їй потрібна їхня допомога, варто було дорогою зазирнути до «Сувою та ключа», щоб узяти статуетку Ромула й Рема. «Вовча голова» канючила, щоб Лета організувала її повернення, відколи та зникла після минулорічної вечірки на День Валентина, яка традиційно відчиняла двері для членів інших товариств. Попри те що Алекс давно помітила статую в пластмасовій тіарі на полиці в гробниці Слюсарів, Дарлінґтон відмовлявся втручатись.
— Лету не займають дрібні сварки, — сказав він. — Такі витівки не варті нашої уваги.
Проте Алекс потрібно було потрапити до храмового приміщення в самому центрі гробниці «Вовчої голови», і вона точно знала, якої плати вимагатиме президентка їхньої делегації Саломея Нільс.
Вона випила один з Дарлінґтонових огидних протеїнових шейків, що стояли в холодильнику. Дівчина була голодна, що здалося Доус добрим знаком, але горло не приймало жодної твердої їжі. Їй не надто хотілося виходити з-під захисту, позаяк вона точно не знала, що сталося з ґлумою, але сидіти склавши руки Стерн теж не могла. До того ж той, хто нацькував на неї ґлуму, вважав, що вона лежить собі десь, і зсередини її жеруть трупні жуки. А свідків її привселюдного нападу посеред Ельм-стріт було не так аж багато, та й окрім Йонаса Ріда її навряд чи хтось упізнав. Якби й так, уже пролунав би дзвінок від стурбованого терапевта з центру здоров’я.
Алекс знала, що Наречений не може дочекатися, коли вони з Доус вийдуть у провулок. Незабаром мало зазоріти, і на вулицях було тихо. Її «захисник» ішов за ними назирці аж до «Сувою та ключа», де дівчина знайшла стомленого Слюсаря, який писав статтю, і переконала його пустити її в гробницю, щоб пошукати шарф, що його забув Дарлінґтон на останньому обряді, куди вони навідувалися.
Зазвичай представникам Лети дозволяли заходити до гробниць лише в ритуальні вечори та під час санкціонованих інспекцій. «В Андалузії холоднішає», — пояснила вона хлопцеві.
Слюсар завис біля одвірка, утупившись у телефон, а дівчина завзято вдала, наче шукає шарф. Коли біля вхідних дверей зайшовся дзвоник, вона вилаялась. «Дякую тобі, Доус». Алекс схопила статуетку й запхала її до наплічника. Глипнула на круглий кам’яний стіл, за яким представники товариства збиралися, щоб провести обряди чи принаймні спробувати це зробити. На краю стола була вирізьблена цитата, яка їй завжди подобалась: «Ми в змозі освітити цю темну землю, ми в змозі оживити цей мертвий світ»[61].
Від цих слів у голові майнув якийсь сигнал, але дівчина не могла розворушити спогади. Вона почула, як розчахнулися вхідні двері, й поспішила забратися з приміщення, на ходу подякувавши Слюсареві, який бурмотів щось про п’яних гульвіс, котрі не можуть знайти власний гуртожиток.
Шанси на те, що «Сувій та ключ» тицьнуть у неї пальцем, щойно помітять, як статуетка зникла, були високі, але про це вона подбає пізніше. Доус чекала за рогом біля готичної альтанки, яка слугувала входом до Бібліотеки імені Бассів. Дарлінґтон розповідав Алекс, що кам’яні мечі, вирізьблені в її оздобленні, були захисним знаком.