— Я йду, — крикнула з коридору Саломея. — Не хочу бути тут, якщо щось піде не так.
— Нічого не піде не так! — гукнула у відповідь Алекс. Вони почули, як гупнули вхідні двері. — Доус, що вона мала на увазі, коли сказала «щось піде не так»?
— Ти читала ритуал? — поцікавилася Памела, обходячи кімнату по периметру й детально її вивчаючи.
— Частково. — Достатньо, аби дізнатися, що він установить контакт між нею й Нареченим.
— Тобі доведеться перетнути межу між життям і смертю.
— Зажди... Мені доведеться померти?
Їй справді слід уважніше ставитися до читання.
— Так.
— І повернутися назад?
— Я думала, що в цьому й полягає задум.
— А тобі доведеться вбити мене? — Сором’язливій Доус, яка, побачивши перші ознаки жорстокості, ховається в куток, наче їжачок у світшоті? — Тебе це влаштовує? Якщо я не повернуся, для тебе все складеться не найкращим чином.
Доус протяжно зітхнула.
— То повертайся.
Обличчя Нареченого було похмуре, але такий вигляд він мав завжди.
Алекс оглянула вівтар.
— Виявляється, після смерті ми потрапляємо до Єгипту? З усіх релігій лише стародавні єгиптяни мали рацію?
— Насправді ніхто не знає, що там після смерті. Це один зі шляхів до межі. Є й інші. Їх завжди позначають річки.
— Як Лета у греків.
— Власне, у греків прикордонною річкою був Стікс. Лета — це останній кордон, який мусять перетнути померлі. Єгиптяни вірили, що сонце щодня помирає на західних берегах Нілу, тож подорож зі сходу на захід — це прощання зі світом живих.
І саме в цю подорож Алекс збиралася вирушити.
«Річка», що ділила храм навпіл, була символічна, витесана в камені, добутому з давніх вапнякових тунелів під Турою, а на берегах і дні каналу були викарбувані ієрогліфи з «Розділів про сходження до темряви».
Алекс завагалася. Невже вона опинилася на перехресті? Невже це остання дурниця, яку їй судилося утнути? І хто привітає її в потойбічні? Геллі. Можливо, Дарлінґтон. Лен і По-любе з розкришеними черепами й закляклим на Леновому обличчі мультиплікаційним подивом. А може, на іншому березі вони знову якимось дивом зціляться. Якщо вона помре, чи вдасться їй перетнути Серпанок і гаяти вічність, тиняючись кампусом? А може, вона закінчить у себе вдома, приречена жити в якійсь дірі у Ван-Найсі? «То повертайся». Повернутися або залишити Доус наодинці зі своїм мертвим тілом і Саломеєю, щоб розділила з нею ганьбу. Остання думка була цілком неприємна.
— Мені потрібно просто потонути?
— І квит, — погодилась Доус із натяком на усмішку.
Алекс розстібнула пальто й стягнула светр, а Памела тим часом скинула парку, діставши з кишені дві вузькі зелені очеретини.
— Де він? — прошепотіла дівчина.
— Наречений? Простісінько в тебе за спиною.
Доус здригнулася.
— Жартую. Він біля вівтаря, занурився в якісь свої роздуми.
Привид ще більше похмурішав.
— Змусь його стати навпроти тебе на західному березі.
— Він нормально тебе чує, Доус.
— Ой, так, звичайно. — Аспірантка зробила незграбний жест, і Наречений поплив на інший бік потічка. Той був такий вузький, що його можна було перейти одним кроком. — А тепер уклякніть обоє.
Алекс не була певна, що Наречений залюбки послухається наказів, але він так і вчинив. Вони вклякли. Схоже, він хотів цієї невеличкої бесіди не менше за неї.
Крізь джинси дівчина відчувала холодну підлогу. Вона подумала, що вбрана в білу футболку і та промокне. «Ти незабаром помреш, — буркнула сама собі. — Напевно, зараз не час перейматися тим, що привид витріщатиметься на твої цицьки».
— Заклади руки за спину, — наказала Доус.
— Навіщо?
Дівчина підняла вище очеретини та процитувала: «Нехай його зап’ястя зв’яжуть стеблами папірусу».
Алекс заклала руки за спину. Відчуття було, наче її арештовують.
Вона почасти очікувала, що Доус затягне їй руки хомутиком. Натомість відчула, як дівчина поклала щось в її ліву кишеню.
— Це стручок ріжкового дерева. Коли захочеш повернутися, поклади його до рота й прикуси. Готова?
— Почнімо потихеньку, — озвалася Алекс.
Вона нахилилася вперед. Із закладеними за спину руками рухи були незграбні. Доус обхопила її голову й плечі та допомогла впасти. На мить Алекс зависла над поверхнею води і, підвівши очі, ззирнулася з Нареченим.
— Зроби це, — сказала вона. І глибоко вдихнула, намагаючись не панікувати, коли Доус запхала її голову під воду.
Вуха наповнились тишею. Вона розплющила очі, але не бачила нічого, крім чорного каменю. Дівчина почекала — повітря витікало з неї рвучкими зграйками бульбашок, у грудях щось стискалося.