— Де ми? — запитала Алекс у Нареченого.
— Посеред річки, у місці, підвладному Маат, божому порядку. Всі єгипетські боги — це боги життя й заразом смерті. Часу в нас обмаль, міс Стерн. Якщо ви не хочете назавжди приєднатися до нас. Течія сильна, і ми всі неминуче поступимося їй.
Алекс озирнулася на берег позаду себе, подивилася на захід, де сідало сонце, на темні землі, на інший світ.
Поки що ні.
— Мені потрібно, щоб ви пошукали декого з того боку Серпанку, — пояснила вона.
— Це вбита дівчина.
— Ваша правда. Її звуть Тара Гатчинс.
— Завдання непросте. Місцина тут людна.
— Але я готова закластися, що ви візьметеся за це завдання. І припускаю, що захочете якоїсь винагороди. Саме тому врятували мене, чи не так?
Наречений не відповів. Його обличчя залишалося абсолютно нерухомим, наче він чекав, поки змовкне публіка. У світлі зірок його очі здавалися майже багряними.
— Щоб знайти дівчину, мені знадобиться щось із її особистих, бажано улюблених речей. Щось із її флюїдами.
— Із її чим?
— Слиною, кров’ю, потом.
— Зрозуміло, — відповіла Алекс, хоча й гадки не мала, як збирається із цим упоратись. Не було жодного шансу, що вдасться вмовити когось і знову потрапити до моргу, а монетки примусу в неї закінчились. До того ж, як їй було відомо, Тара вже могла бути під землею або перетворитися на попіл.
— Вам потрібно буде принести це на межу.
— Сумніваюся, що зможу повернутися сюди. Наші стосунки з Саломеєю тепер не надто дружні.
— Навіть уявити не можу чому.
Губи Нареченого ледь помітно вигнулися, і цієї миті він так нагадав Дарлінґтона, що вона відчула, як здригнулася. На західному березі дівчина бачила рух якихось темних постатей, деякі з них були людиноподібними, інші менше скидалися на людей. Вони щось бурмотіли, та Алекс не могла зрозуміти, чи був у цьому галасі якийсь сенс і чи справжня це мова, чи просто шум.
— Мені потрібно знати, хто вбив Тару, — сказала вона. — Ім’я.
— А якщо вона не знає свого нападника?
— То дізнайтеся, які в неї були справи з Тріппом Гельмутом. Він член «Черепа і кісток». І чи знала вона когось із «Книги та змії». Мені потрібно довідатися, як вона була пов’язана з товариствами. — Якщо вона взагалі була з ним пов’язана, а все це не просто збіг. — Дізнайтеся чому, в біса...
Над їхніми головами спалахнула блискавка. Гуркнув грім, і річка несподівано здалася живою від невгамовних тіл рептилій. Наречений вигнув брову.
— Тут не люблять таких слів.
«Хто не любить? — хотіла запитати Алекс. — Мерці? Боги?» Дівчина загрузла черевиками в піску, а течія схопила її за коліна, намагаючись затягнути в темряву. Механізм потойбіччя вона зможе дослідити пізніше.
— Просто дізнайтеся, чому хтось бажав Тариної смерті. Вона мусить щось знати.
— Тоді перейдімо до умов, — озвався Наречений. — Ви дістанете цю інформацію, а навзаєм я хочу дізнатися, хто вбив мою наречену.
— Оце так халепа! У мене було враження, що це зробили ви.
Губи Нареченого знову вигнулися. Він мав такий благородний, такий вразливий вигляд, що дівчина мало не розреготалася.
— Я в курсі.
— Убивство і самогубство? Застрелили її, а потім себе?
— Я цього не робив. Той, хто вбив її, відповідальний і за мою смерть. Я не знаю, хто це. Можливо, Тара Гатчино так само не знає, хто їй укоротив віку.
— Гаразд, — із сумнівом у голосі відповіла Алекс. — То чому не запитати у вашої нареченої, що саме вона бачила?
Його погляд ковзнув убік.
— Я не можу її знайти. Шукав по обидва боки Серпанку понад сто п’ятдесят років.
— Можливо, вона не хоче, щоб її знайшли.
Він заціпеніло кивнув.
— Якщо дух не хоче, щоб його знайшли, він має для хованок цілу вічність.
— Вона звинувачує вас, — збагнула Алекс, склавши докупи шматочки головоломки.
— Імовірно.
— І ви сподіваєтеся, що вона не звинувачуватиме вас, якщо ви дізнаєтеся, хто насправді це скоїв?
— Маю надію.
— Або ви просто можете дати їй спокій.
— Я відповідальний за смерть Дейзі, навіть якщо не стріляв у неї. Я не зміг захистити її. Вона заслуговує на відновлення справедливості.
— Справедливості? Не те щоб ви могли помститися. Той, хто вбив її, давно вже мертвий.
— Тоді я знайду його на цьому березі.
— І що тоді? Уб’єте його ще ліпше?
Тоді Наречений усміхнувся, кутики його рота витягнулися аж до вух, демонструючи рівні зуби хижака. Алекс відчула, як знову мороз пішов поза шкірою. Пригадала, який він мав вигляд, змагаючись із ґлумою. Наче хтось геть не схожий на людину. Наче щось, чого слід боятися навіть мертвим.