— Є гірші за смерть речі, міс Стерн.
Із західного берега знову долинуло бурмотіння, і цього разу Алекс упізнала щось схоже на французьку. Жан дю Монд? Це могло бути чоловіче ім’я або просто нісенітниця, якій мозок намагався додати сенсу.
— У вас була понад сотня років, щоб знайти цього таємничого вбивцю, — нагадала Алекс. — Чому вважаєте, що мені пощастить більше?
— Ваш партнер Деніел Арлінґтон цікавився цією справою.
— Я так не думаю.
Давнє вбивство, згадане в заголовках туристичних маршрутів Новою Англією в пошуках привидів, аж ніяк не було в Дарлінґтоновому стилі.
— Він відвідував... місце, де ми загинули. Мав із собою записник. Фотографував. Дуже сумніваюся, що він просто оглядав визначні місця. Я не можу подолати захист на Орандж-стріт. Але хочу дізнатися, чому він ходив туди і що знайшов.
— А Дарлінґтон не... він не там? Не з вами?
— Навіть мерці не знають, де опинився Деніел Арлінґтон.
Якщо Наречений не знайшов Дарлінґтона на протилежному боці, Сендоу мав рацію. Хлопець просто зник, а отже, його можна знайти. Алекс потрібно було вірити в це.
— Знайдіть Тару, — повторила вона, мріючи вийти з води й повернутися до світу живих. — Я подивлюся, що вдалося зробити Дарлінґтонові. Але мені потрібно дещо дізнатися. Скажіть, що це не ви наслали на мене те створіння, ґлуму.
— Чому б я...
— Щоб установити між нами зв’язок. Щоб зробити мене вашою боржницею й закласти підґрунтя для цієї співпраці.
— Я не насилав на вас те створіння й не знаю, хто це зробив. Як мені вас переконати?
Алекс точно не знала. Вона сподівалася, що зможе щось сказати, що зможе змусити привида заприсягтися, але припускала: незабаром і сама про все дізнається. А надто якщо виявить, що саме вдалося розкопати Дарлінґтонові, якщо йому це вдалося. Фабрика, де колись сталося вбивство, тепер була критим паркувальним майданчиком. Знаючи Дарлінґтона, можна було припустити, що він ходив туди, щоб занотувати щось про історію нью-гейвенського бетону.
— Просто знайдіть Тару, — попросила вона. — Дайте мені відповіді на мої запитання, а я відповім на ваші.
— Це не той пакт, якого б я бажав, і ви не той партнер, якого б я обрав, але ми обоє докладемо всіх зусиль.
— Ви такий чарівний! Дейзі подобалися такі розмови?
Очі Нареченого почорніли. Алекс довелося зібратися на силі, щоб не позадкувати.
— Запальний характер. Ви з тих типів, що вбивають панянок, які вже наїлися їхнього лайна. Чи не так?
— Я кохав її. Кохав більше за життя.
— Це не відповідь.
Він глибоко вдихнув, опановуючи себе, і очі стали звичними. Привид простягнув дівчині руку.
— Назвіть своє справжнє ім’я, міс Стерн, і укладемо нашу угоду.
Імена мали власну силу. Саме тому з архівів Лети повикреслювали всі імена Сірих. Саме тому їй доводилося називати того, хто стояв навпроти, Нареченим. Небезпека крилася у зв’язку, у миті, коли поєднуєш своє життя з чиїмось.
Алекс торкнулася стручка ріжкового дерева в кишені. Краще приготуватися, якщо... що? Якщо він намагатиметься затягнути її під воду? Та навіщо йому це? Вона була потрібна йому, а він — їй. Саме так і розпочинається більшість катастроф.
Дівчина потисла його руку. Потиск у привида був міцний, долоня в її руці здалася вологою та крижаною. До чого вона доторкнулася? До тіла? До думки?
— Бертрам Бойс Норт, — сказав привид.
— Це жахливе ім’я.
— Це родинне ім’я, — обурено озвався він.
— Ґелексі Стерн, — відрекомендувалася дівчина й спробувала забрати руку, але привидові пальці стиснулися міцніше.
— Я довго чекав цієї миті.
Алекс закинула до рота стручок ріжкового дерева.
— Миті швидкоплинні, — сказала вона, стискаючи стручок зубами.
— «Ти думала, я сплю, але я чув, як ти казала, як ти казала, що дружина нечестива. — Алекс знову спробувала висмикнути руку. Та привидові пальці міцно тримали її. — Я не розпитуватиму, присягаюсь, бо слова ці такі: тобі я вірю всупереч тобі самій і краще помру, ніж сумніватимусь».
«Краще помру, ніж сумніватимусь». Тарине татуювання. Це не була цитата з пісні якогось метал-гурту.
— «Королівські ідилії», — промовила дівчина вголос.
— Тепер ви пригадали.
Готуючись до Дарлінґтонових завдань і перших відвідин «Сувою та ключа», вона вимушена була прочитати довжелезну поему Теннісона. Їхня гробниця вся була вкрита цитатами із цього твору — так вони віддавали належне Королю Артуру та його лицарям, а їхнє сховище повнилося скарбами, награбованими під час Хрестових походів. «Ми в змозі освітить цю темну землю, ми в змозі оживить цей мертвий світ». Вона пригадала, як ці слова відлунювали від кам’яного стола в гробниці Слюсарів.