— А чого хоче він?
— Хоче, щоб я повернула йому добре ім’я. — Вона повагалася. — Заявляє, наче Дарлінґтон розслідував справу з убивством і самогубством.
Брови Доус злетіли вгору.
— Це не схоже на правду. Дарлінґтон ненавидів такі гучні справи. Він вважав їх... мерзенними.
— Кричущими, — додала Алекс.
На губах Доус розквітла слабенька усмішка.
— Саме так. Зажди... то Наречений не вбивав свою дівчину?
— Каже, що не вбивав. А це не одне й те саме.
Можливо, він був невинний, можливо, хотів помиритися з Дейзі, а може, просто хотів знайти спосіб повернутися до дівчини, яку вбив. Це не мало значення. Алекс дотримає обіцянки. Якщо вже укладено угоду — з живими чи мертвими, — краще не облажатися.
Нам, можливо, захочеться чимшвидше закінчити всі справи з «Книгою та змією», і хто зможе нас звинуватити? У мистецтві некромантії є щось сумнівне, і спосіб, яким Буквоїди вирішили презентувати себе, лише посилює цю відразу. Зайшовши до їхнього велетенського мавзолею, навряд чи зможеш забути, що потрапив у домівку мерців. Утім, напевно, краще відкинути страх і забобони, натомість обміркувати красу їхнього девізу: «Усе тече, усе змінюється». Направду під цими показними шпилями рідко підіймаються мертві. Ні, на хліб з маслом Буквоїди заробляють розвідданими, зібраними за допомогою мережі загиблих шпигунів, які передають усілякі плітки й не мусять підслуховувати в замкові шпарини, адже можуть просто пройти крізь стіни.
Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг
Сьогодні ввечері Боббі Вудворд лестощами випитав адресу закинутого бару, де потайки наливали спиртне, у когось, хто мав лише рештки хребта, поламану щелепу й неушкоджене волосся. Хай би скільки я випив бурбону, що залишився ще з ери джазу, забути це видовище мені не вдасться.
Щоденник Батл ера Романо часів Лети (Коледж Сейбрук ‘65)
13
Минула осінь
Дарлінґтон прокинувся після вечірки в «Рукопису» з найгіршим у житті похміллям від сорому. Алекс показала йому копію звіту, який надіслала. Вона не надто вдавалася в деталі, і, попри те що хлопець хотів бути людиною, котра вимагає суворо дотримуватися правди, він не був точно певен, що зможе дивитися в очі деканові Сендоу, якщо випливуть усі подробиці його приниження.
Він прийняв душ, приготував Алекс сніданок, а потім викликав таксі до Халупки, де мав забрати свій «мерседес». Коли Деніел повернувся до «Чорного В’яза» на старій машині, у голові розпливався туман образів минулої ночі. Він зібрав гарбузи вздовж під’їзної доріжки й викинув їх на компостну купу, потім узявся грабати листя з газону за будинком. Працювати було приємно. Будинок раптом здався надто порожнім — він уже давно таким не бував.
До «Чорного В’яза» він мало кого приводив. Коли на першому курсі запросив Мішель Аламеддін, щоб показати їй, де живе, вона сказала: «З глузду з’їхати. Скільки ж це все коштує?» Він не знав, що відповісти.
«Чорний В’яз» був давньою мрією, його романтичні вежі звели за гроші, зароблені на виробництві підошов для чобіт з вулканізованої гуми. Спочатку Деніел Табор Арлінґтон, Дарлінґтонів прапрапрадід, найняв на свій нью-гейвенський завод тридцять тисяч людей. Він скуповував витвори мистецтва й сумнівний антикваріат, придбав на нью-гемпширському озері «хатинку» завбільшки понад п’ятсот квадратних метрів, роздавав на День подяки індичок. Скрутні часи розпочалися з кількох пожеж на фабриці й закінчилися винаходом процесу, який успішно робив шкіру водостійкою. Арлінґтонові гумові чоботи були міцні, їх легко було виготовляти в промислових масштабах, але вони були страшенно незручними. Коли Денні було десять, він знайшов на горищі «Чорного В’яза» цілу купу цих чобіт, скинутих у куток, наче вони погано поводилися. Хлопчик копирсався в них, аж поки не знайшов пару, і витер з неї пилюку футболкою. Минуло багато років і, вперше випивши еліксир Гайрама й побачивши першого Сірого, блідого й безбарвного, мовби досі вкритого Серпанком, Дарлінґтон пригадав ту пару запилюжених чобіт.
Він збирався носити чоботи цілий день, гупаючи підлогою «Чорного В’яза» й місячи болото навколо, але протримався лише годину, стягнув їх і знову закинув у куток на горищі. Малому стало чітко зрозуміло, чому люди відмовилися взувати їх, щойно дістали іншу можливість зберігати ноги сухими. Взуттєва фабрика зачинилася й роками стояла порожня, як і фабрики «Гладенькі корсети»[63], заводи Вінчестера та Ремінґтона, а до них «Брати Блейк»[64] і «Карети Рустера». Подорослішавши, Дарлінґтон дізнався, що в Нью-Гейвені все завжди було так. Місто віддало свою кров виробництву, але зашпорталось на півдорозі, змучене й анемічне, через корумпованих мерів і недоумкуватих містобудівників, через невдало впроваджені урядові проекти й короткочасні вливання капіталу, на які покладали стільки сподівань.