«Це містечко, Денні», — полюбляв казати його дід, і це стало звичним рефреном — іноді сповненим гіркоти, а подекуди прихильності. Це містечко.
«Чорний В’яз» будували в дусі англійського обійстя — одна з багатьох забаганок Деніела Табора Арлінґтона, коли він заробив свої статки. Проте по-справжньому переконливим будинок став лише під старість: повільному плину часу й плющу вдалося те, на що не спромоглися гроші.
Батьки Денні приїжджали до «Чорного В’яза» й знову їхали геть. Іноді вони привозили подарунки, але здебільшого ігнорували малого. Але він не почувався небажаним чи нелюбим. Його світом був дідусь, покоївка Бернадетт і таємниче сяйво «Чорного В’яза». Навчання в школі підтримував нескінченний потік репетиторів: фехтування, іноземні мови, бокс, математика, фортепіано.
«Тобі слід навчитися бути громадянином світу, — повторював його дід. — Виховати в собі манери, міць та ерудицію. Щось із цього завжди стане в пригоді». У «Чорному В’язі» не було чим зайнятися, крім як практикуватися, а Денні полюбляв бути вправним у всьому, і не лише через нагороди, які здобував, а й через відчуття, що перед ним відмикаються та розчахуються нові двері. Він удосконалювався в кожному новому предметі, і хлопчика ніколи не покидало відчуття, що він готується до чогось, хай поки що невідомого.
Його дід хизувався тим, що має з блакитними комірцями[65] не менше спільного, ніж із тими, у кому тече блакитна кров. Він курив цигарки «Честерфілд», позаяк цією маркою його вперше пригостили в цеху, де малий на вимогу батька проводив кожне літо, і їв за стійкою в буфеті «Кларкз», де його називали Старим. Йому водночас подобалися Марті Роббінс і те, що мати Денні називала «театральністю Пуччіні». А цю його рису вона вважала грою в людину з народу.
Про приїзд батьків до містечка Денні не попереджали. Просто дідусь казав: «Бернадетт, накрий завтра стіл на чотирьох. Нероби вшанують нас своєю присутністю». Мама Денні була професоркою мистецтва епохи Відродження. Чим займався тато, хлопчик точно не знав — мікроінвестиціями, формуванням портфелів, геджуванням міжнародних ринків. Схоже було, що його заняття змінюються з кожним візитом і ніколи не увінчуються успіхом. Одне Денні знав достеменно: його батьки живуть на дідусеві гроші, а до Нью-Гейвена їх притягує бажання отримати більше. «У цьому і вся річ», — казав його дід, і Денні забракло хоробрості сперечатися.
Розмови за обідом завжди точилися про продаж «Чорного В’яза» та пожвавішали, коли до району навколо будинку повернулося життя. Якась нью-йоркська скульпторка придбала за долар занедбаний будинок, знесла його та збудувала на тому місці простору робочу студію з вільним плануванням. Вона переконала друзів приєднатися до неї, і Вествілль раптом став модним районом.
— Час продавати будинок, — казав батько Денні. — Земля нарешті чогось вартує.
— Ти знаєш, як живе це містечко, — підтримувала його мама. «Це містечко». — Довго воно не протримається.
— Так багато місця нам не потрібно. Це гроші на вітер; на його утримання потрібні цілі статки. Переїжджай до Нью-Йорка. Ми зможемо частіше бачитись. Поселимо тебе в будинку зі швейцаром, або переїдеш кудись у теплі краї. Денні зможе вступити до Далтону[66] або до пансіону в Ексетері.
Дід відповідав:
— Приватні школи випускають слабаків. Більше я цієї помилки не припущуся.
Батько Денні ходив до Ексетерської школи.
Іноді хлопчикові здавалося, що дідові подобається гратися в кота й мишки з Неробами. Він роздивлявся скотч у склянці, відкидався в кріслі, простягав ноги до вогню, якщо була зима, вивчав зелені хмари листя на в’язах, що визирали із затильного садка, якщо було літо. Здавалося, що розмірковує. Він обговорював кращі місця для життя: на північ від Вестпорта, на південь від Мангеттена. Просторікував про нові кондомініуми, зведені на місці колишньої броварні, і батьки Денні жадібно, з надією стежили за його фантазіями, сподіваючись установити зі старим нові зв’язки.
Перший вечір їхніх відвідин завжди закінчувався словами: «Я подумаю про це», татові щоки розквітали від алкоголю, мама хоробро загортала плечі в кокон пухнастого кашеміру. Проте за два дні Нероби втрачали спокій, ставали роздратованими. Вони вже тиснули сильніше, а дід Денні сильніше тиснув у відповідь. На третій вечір вони сварилися, вогонь у каміні сипав іскрами й димив, коли всі забували підкинути полінце.