Дідова кімната була захаращена обладнанням: системи, щоб уберегти його від зневоднення, кисень, щоб допомогти йому дихати, лікарняне ліжко поряд із його власним велетенським ліжком з пологом, щоб підводити йому голову. Здавалося, наче в тьмяній кімнаті з’явився гість з майбутнього.
Щоразу, коли Денні намагався поговорити з дідом про діяльність своїх батьків чи про маклера, який приходив оглянути маєток, дід хапав його за зап’ястя й багатозначно глипав на доглядальницю.
— Вона слухає, — сичав він.
Мабуть, так і було. Дарлінґтонові минав п’ятнадцятий. Він не знав, чи можна довіряти дідовим словам, чи це говорить рак або наркотики.
— Вони подовжують мені життя, тож можуть керувати маєтком, Денні.
— Але твій юрист...
— Гадаєш, вони не здатні пообіцяти йому чогось? Щойно я помру, Денні, вони вип’ють із «Чорного В’яза» всі соки.
Денні пішов самотньо посидіти за стійкою в «Кларкз» і, коли Леона поставила перед ним тарілочку з морозивом, затулив очі долонями, щоб не розплакатися. Він залишався там до зачинення, а тоді сів на автобус додому.
Наступного дня вони знайшли дідуся в ліжку холодним. Він впав у кому, і повернути його до життя було неможливо. За зачиненими дверима пошепки точилися розлючені розмови, Деніелів батько кричав на доглядальницю.
Денні проводив дні в Музеї Пібоді. Працівники не заперечували. Улітку там тинялися цілі орди покинутих дітлахів. Він гуляв кімнатою з мінералами; спілкувався з мумією, велетенським кальмаром і динозавром Крайтона; намагався перемалювати фреску з рептилією. Ходив до кампусу Єлю, годинами розшифровував різноманітні мови над дверима Бібліотеки Стерлінга, його знову й знову тягнуло до колекції карт таро в Байнеке, до незрозумілого рукопису Войнича. Коли Деніел роздивлявся його сторінки, здавалося, що він знову опинився в Лайтгаус-Пойнті й чекає, поки світ йому відкриється.
Коли темнішало, хлопець їхав додому автобусом і прослизав у двері з садка, нечутно скрадаючись будинком і ховаючись у своїй спальні та книжках. Звичайних предметів йому вже бракувало. Деніел був занадто дорослий, щоб вірити в магію, але йому необхідно було вірити, що у світі є ще щось, окрім життя і смерті. Тож він зацікавився окультним, загадковим, священними предметами. Він багато часу полював на роботи алхіміків та спіритуалістів, які обіцяли допомогти зазирнути в невидиме. Йому хотілося бодай одним оком побачити щось, що підтримало б його.
Денні згорнувся клубочком у кімнаті високої вежі, читаючи Парацельса й порівнюючи текст з англійським перекладом Вейта, коли у двері постукав дідів повірений.
— Тобі доведеться ухвалити кілька рішень, — повідомив він. — Я знаю, що ти хотів би вшанувати дідову пам’ять, але тобі слід вчинити так, як буде краще для тебе.
Порада була непогана, але Денні й гадки не мав, як йому буде краще.
Його дід жив на родинні гроші Арлінґтонів, розпоряджаючись ними так, як вважав за потрібне, але статус забороняв залишити їх комусь, окрім сина. Будинок був іншою річчю. До вісімнадцятиліття Денні ним керуватиме довірена особа.
Хлопець здивувався, коли на порозі з’явилася його мати.
— Університет хоче придбати будинок, — сказала вона, а потім роззирнулася в круглій кімнатці у вежі. — Якщо ми все підпишемо, прибуток можна буде поділити. Ти зможеш переїхати до Нью-Йорка.
— Я не хочу жити в Нью-Йорку.
— Ти навіть уявити не можеш, які там для тебе відкриються можливості.
Майже рік тому він сів у потяг приміської залізниці й поїхав до міста, погуляв кілька годин у Центральному парку, посидів у храмі Дендура Метрополітен-музею. Він пішов до будинку, де мешкали його батьки, хотів подзвонити у двері, але не впорався з хвилюванням.
— Я не хочу покидати «Чорний В’яз».
Мама сіла на краєчок ліжка.
— Тут тільки земля чогось вартує, Денні. Ти мусиш зрозуміти, що цей будинок не має жодної цінності. Навіть гірше. Він висмокче з нас усе до останнього долара.
— Я не продаватиму «Чорний В’яз».
— Ти й гадки не маєш, на що схожий цей світ, Деніеле. Ти ще дитина, і я цьому заздрю.
— Ти заздриш не цьому.
Слова прозвучали низько й холодно, саме так, як Денні хотілося, але мати лише всміхнулася.
— Як ти думаєш, що буде далі? У трастовому фонді на твою освіту лежить менше ніж тридцять тисяч доларів, тож, якщо ти не думаєш, що зможеш потоваришувати з кимось із університету Коннектикуту, час узятися за переоцінку. Твій дід давав тобі пустопорожні обіцянки. Водив тебе за носа так само, як нас. Гадаєш, ти станеш Володарем «Чорного В’яза»? Ти не керуватимеш цим місцем. Воно керує тобою. Тому візьми від нього все можливе.