— Мене звуть Елліот Сендоу, — відрекомендувався він. — Маю для тебе пропозицію.
Магія мало не вбила Деніела, але зрештою врятувала його.
Точнісінько, як у казках.
14 Зима
Алекс умостилася на підвіконні Халупки, і Доус принесла їй горнятко гарячого шоколаду. Згори вона прикрасила його маршмелоу для гурманів — тим, що скидається на грубі брили, витесані в якомусь кар’єрі.
— Ти побувала в підземному світі, — пояснила вона. — І заслужила на смачненьке.
— Не в самому підземному світі.
— Тоді віддай маршмелоу.
Дівчина сказала це сором’язливо, наче боялася пожартувати, тож Алекс міцніше схопила горнятко, демонструючи, що підіграє їй. Така Доус їй подобалася, і вона подумала, що, напевно, теж подобається Доус.
— На що це було схоже?
Алекс окинула поглядом дахи в променях полуденного сонця.
Звідси вона бачила сірі шпилі «Вовчої голови» й частину порослого плющем задвірка, де, сп’яніло притулившись до стіни, стояв смітник. Усе здавалося таким буденним...
Вона відклала сендвіч з яйцем і беконом. Зазвичай Стерн могла проковтнути щонайменше два таких, але досі відчувала, як тягне донизу вода, і це псувало апетит. Невже вона справді перетнула межу? Скільки із цього всього було ілюзією, а що було правдою? Вона описала те, що могла, передавши вимоги Нареченого. Коли дівчина змовкла, Доус зауважила:
— Ти не можеш просто піти до помешкання Тари Гатчинс.
Алекс знову взялася за сендвіч.
— Я щойно розповіла тобі про спілкування з мерцем у річці, повній золотооких крокодилів, і це все, що ти можеш сказати?
Утім, схоже, Доус уже наїлася пригод.
— Якщо декан Сендоу дізнається про те, що ти втнула із Саломеєю, аби зайти всередину...
— Саломея може поскиглити перед своїми друзями, але вона ніколи не здійме справжньої бучі. Вона пустила нас у храм, украла статуетку із «Сувою та ключа»; усе це занадто брудні справи.
— А якщо здійме?
— Я все заперечуватиму.
— І ти хочеш, щоб я теж усе заперечувала?
— Я хочу, щоб ти пам’ятала про важливе.
— І ти збираєшся погрожувати мені? — спитала Доус, не відводячи погляду від какао й безупинно розміщуючи його ложкою.
— Ні, Доус. А ти боїшся, що я це зроблю?
Ложка зупинилася, Доус підвела погляд. Її очі мали колір гарячої темної кави, а сонце, заплутавшись у розхристаному вузлі, зробило її руде волосся ще яскравішим.
— Не думаю, — озвалася дівчина, наче сама здивувалася цьому факту. — Твоя реакція була... надмірною. Але Саломея сама напросилася. — Оце так нещадна критика від Доус. — Та однаково, якщо декан дізнається, що ти уклала угоду із Сірим...
— Він не дізнається.
— А якщо дізнається...
— Ти боїшся, що він викличе тебе, бо ти допомагала мені. Не турбуйся. Я не доноситиму. Але тебе бачила Саломея. Можливо, тобі теж доведеться заткнути їй рота.
Доус вибалушила очі, але швидко збагнула, що Алекс жартує.
— Ох. Гаразд. Я просто... Мені справді потрібна ця робота.
— Я це зрозуміла, — запевнила Стерн. Можливо, вона розуміла краще за всіх, кому доводилося бувати під цим дахом. — Але мені потрібна річ, яка належала Тарі. Я збираюся завітати до її помешкання.
— Ти хоча б знаєш, де вона жила?
— Ні, — визнала Алекс.
— Якщо детектив Тернер довідається...
— Про що може довідатися детектив Тернер? Що я пройшла пів дороги до підземного царства, щоб побазікати з привидом? Переконана, це не вважатимуть за підкуп свідка.
— Але зайти до Тариного помешкання, понишпорити в її речах — це злам з проникненням. Це втручання в активне розслідування поліції. Тебе можуть заарештувати.
— Тільки якщо впіймають.
Доус рішуче похитала головою.
— Ти переступаєш межу. І я не можу піти за тобою, якщо ти збираєшся поставити під удар і нас самих, і Лету. Детектив Тернер не хоче, щоб ти втручалася в справу, і зробить усе можливе, аби захистити її.
— Влучне зауваження, — озвалася Алекс, поміркувавши.
То, може, замість того щоб ходити навколо Тернера околяса, їй слід просто переступити через нього.
Хотілося заховатися в Халупці, і хай би Доус готувала їй какао.
Стерн була не проти дрібки материнської турботи. Але мусила повертатися до Старого кампусу, щоб міцніше вхопитися за звичний світ, поки те, що справді мало значення, не вислизнуло з рук.
Вона попрощалася з Доус перед драмтеатром, не забувши спершу запитати про почуте — принаймні їй так здалося — на кордоні світів ім’я.
— Жан дю Монд? Чи, може, Джонатан Десмонд?
— Нічого не клацає, — зізналася аспірантка. — Але я трохи пошукаю й подивлюся, що скаже бібліотека, коли повернуся до «Іль-Бастоне».