Вона стиснула його плече міцніше.
— Але тобі слід збагнути ситуацію. Дівчина померла. А як щодо людей, з якими вона тусувалася? Вони тобі не друзі й не збираються набиватися або винюхувати чи ще щось із того лайна, яке ти бачив у кіно, бо це не кіно, це твоє життя, а життя у тебе гарне й ти не хочеш його зіпсувати, еге ж?
Тріпп прикипів поглядом до черевиків.
— Еге ж. Звісно.
Алекс здалося, що він ось-ось розплачеться.
— То кого ти бачив з Тарою?
Коли Тріпп замовк, дівчина відхилилася.
— Тріппе?
— Га?
Він і далі витріщався на черевики — химерні пластмасові сандалі, наче для Тріппа Гельмута літо ніколи не закінчувалося.
— Тріппе, — повторила вона, чекаючи, коли хлопець підведе голову й подивиться їй в очі. Усміхнулася. — Ось і все. Ми впоралися. Усе скінчилося.
«Ти більше ніколи не згадаєш про цю дівчину. Як ти трахнув її і забув про неї. Як ти думав, що вона може запропонувати тобі гарну ціну, якщо кінчить із тобою. Як вона відшила тебе, аби бути з кимось, хто здавався їй не таким небезпечним».
— Між нами все гаразд? — запитала вона. Це була лексика порозуміння.
— Ага.
— Я нікому про це не розповім, обіцяю.
І тоді він став переконувати Алекс, що теж нікому не розповість про цю розмову — ні друзям, ні Кістяникам.
— Дякую.
У цьому й була вся штука: змусити його повірити, що він має що втрачати, і то більше, ніж вона.
— І останнє, Тріппе, — сказала Алекс, коли він став підганяти її назад, до обідньої зали. — У тебе є велик?
Алекс покотила парком, проминула три церкви, а тоді повернула на Стейт-стріт і проїхала під автострадою. Їй залишилося прочитати близько двох сотень сторінок, якщо вона не хотіла відстати цього тижня, а на додачу на неї полювало чудовисько, однак вона мусила негайно поговорити з детективом Авелем Тернером.
За межам кампусу Нью-Гейвен втрачав свою претензійність: крамнички, де все за долар, і похмурі спортивні бари межують із супермаркетами з делікатесами й елегантними кав’ярнями; дешеві манікюрні й мобільні салони влаштувалися біля першокласних барів з локшиною та бутіками, де продають маленьке ідіотське мило. Це сповнювало Алекс неспокоєм, наче місто просто в неї на очах змінювало свою сутність.
Стейт-стріт була просто довгою ділянкою нічого — паркувальні майданчики, лінії електропередач, залізничні колії на сході, — і поліційний відділок був анітрохи не ліпший: потворна кремезна споруда з плит кольору вівсянки.
Такі мертві плями були розкидані по всьому місту, цілі райони масивних бетонних монолітів стриміли над порожніми плазами, наче образи майбутнього в уяві предків.
«Бруталізм», — сказав про них Дарлінґтон.
А Стерн відповіла: «Звучить так, наче ці будинки гоп-стопнули тебе».
«Ні, — виправив її хлопець. — Це з французької brut. У значенні „необроблений“, тому що архітектори використовували голий неприкрашений бетон. Але ти маєш рацію, відчуття справді таке».
Раніше тут були нетрі, а потім до Нью-Гейвена потекли гроші за програмою «Зразкові міста».
«Тут мали все привести до ладу, але набудували місць, де нікому не хотілося бути. А потім гроші скінчилися, і Нью-Гейвену просто залишилися ці... пробіли».
«Рани, — подумала тоді Алекс. — Він хотів сказати „рани“, тому що для нього це місто живе».
Стерн подивилася на телефон. Тернер не відповідав на її повідомлення. Їй забракло сміливості потелефонувати йому, але тепер іншого виходу не було. Коли він не відповів, дівчина поклала слухавку, але набирала знову й знову. Алекс не була поблизу поліційного відділку, відколи померла Геллі. «Тієї ночі померла не лише Геллі». Але від думок про це — іншими словами, від думок про кров, про блідий пудинг з Ленових мізків, що прилип до крайки кухонної стійки, її свідомість панічно затіпалася в черепі. Нарешті Тернер відповів.
— Чим можу тобі допомогти, Алекс?
Його голос був приємний, турботливий, наче йому понад усе у світі хотілося побазікати з нею.
«Напиши відповідь на мої кляті повідомлення».
Дівчина відкашлялась.
— Привіт, детективе Тернере. Я б хотіла поговорити з вами про Тару Гатчинс.
Тернер закректав, іншим словом це не назвеш; це був поблажливий сміх сімдесятирічного дідуся, хай йому не могло бути значно більше за тридцять. Невже він завжди був таким на роботі?
— Алекс, ти знаєш, що я не можу розмовляти про чинні розслідування.
— Я біля поліційного відділку.
Запала тиша. Коли Тернер озвався, голос його лунав інакше, частина того радісного тепла кудись зникла.
— Де?
— З протилежного боку вулиці.