Все це я слухав дуже уважно; і хоч, мушу зізнатися, мав певні сумніви щодо того, чи дійсно так залежить країна від палати, я поважно поставився до його думки. Проте слова про ціну пшениці за бушель були вище мого розуміння, i питання з цього приводу засіло в мені і досі сидить невирішеним. Протягом усього мого життя поставав переді мною цей бушель пшениці серед різноманітних тем та дискусій і збивав мене з позиції. Я не знаю і досі, чому в багатьох випадках він несподівано з'являвся і яке право мав він нападати на мене. Але де тільки чую я, як мого давнього друга бушля притягують за вуха, там я негайно відмовляюся від подальшої боротьби.
Та даруйте мені цей відступ. Не такий я був чоловік, щоб здіймати руку на палату і спричинятися до загибелі країни. Я скромно висловив мовчанням згоду свою з усім, що казав старший віком і знаннями; до самого прибуття до воріт садиби містера Спенлоу ми розмовляли про «Незнайомців», про театр і про коней.
Перед будинком містера Спенлоу був прегарний садок; і хоч пора року була не така, коли треба милуватися садами, я все одно був зачарований цим охайним садом. Принадна просіка, купки дерев, затишні алеї, такі довгі, наскільки я міг розгледіти в темряві, з ґратчастими арками, які вкривалися навесні чагарником та квітами. «Отут, либонь, гуляє міс Спенлоу, — подумав я. — Ах, боже ж мій!»
Ми увійшли до привітно освітленого передпокою, де я побачив капелюхи, капелюшки, пальта, пледи, рукавички, батіжки і стеки всіх розмірів і видів.
— Де міс Дора? — спитав слугу містер Спенлоу.
«Дора! — подумав я. — Яке чудове ім'я!»
Ми звернули до першої кімнати (думаю, що це була та сама вітальня, уславлена темним індійським хересом), і я почув, що якийсь голос каже:
— Містере Копперфілд, це моя донька Дора і її близька подруга.
То був, безперечно, голос містера Спенлоу, але я не впізнав його, і байдуже мені було, чий це голос. Миттю все полетіло шкереберть. Я вирішив свою долю. Я став полоненим і рабом. Я до нестями закохався в Дору Спенлоу!
Вона здавалася мені надлюдською істотою. Вона була феєю, сильфідою, не знаю вже чим — тим, кого ніхто не бачив, але про кого всі мріють. Умить поглинула мене безодня кохання. Я не зупинявся на краю, не дивився вниз, не оглядався назад; не встигши ще й слова мовити до неї, стрімголов пірнув я в провалля.
— Я вже бачила містера Копперфілда раніше, — проказав добре знайомий мені голос, коли я вклонився і щось пробурмотів. То говорила не Дора! Ні. Її близька подруга — міс Мердстон! Не думаю, щоб я був дуже здивований. Я вже не здатний був дивуватись. На цьому світі не було для мене нічого вартого здивування, крім Дори Спенлоу. Я сказав:
— Як почуваєтеся, міс Мердстон? Сподіваюся, що почуваєтеся добре?
Вона відповіла:
— Дуже добре!
Я сказав:
— Як почувається містер Мердстон?
Вона відказала:
— Мій брат у доброму здоров'ї, дякую!
Містер Спенлоу, очевидно, здивувавшись, що ми знайомі, встряв тоді в розмову.
— Щасливий довідатися, — сказав він, — Копперфілде, що ви з міс Мердстон уже знайомі.
— Ми з містером Копперфілдом — далекі родичі, — суворо мовила міс Мердстон. — Ми колись були трохи знайомі. Він тоді був ще дитиною. Від того часу деякі обставини змусили нас розлучитись. Я б його не впізнала.
Я відповів, що впізнав би її всюди. І це було правдою.
— Міс Мердстон зробила ласку, — звернувся містер Спенлоу до мене, — прийняти посаду, якщо це можна так назвати, довіреної подруги моєї дочки Дори. У моєї доньки Дори, на моє горе, немає матері, і міс Мердстон була така ласкава стати їй товаришкою і захисницею.
У мене майнула думка, що міс Мердстон, подібно до кишенькового пістолета, більше пристосована не для захисту, а для нападу. Але я не міг думати ні про що, крім Дори. Я глянув на неї, і мені здалося, що я побачив, наче вона не дуже схильна особливо довіритися своїй товаришці і захисниці. Але тут пролунав гонг, — містер Спенлоу пояснив, що це перший дзвоник до обіду, — і я пішов до відведеної мені кімнати переодягтися.
Вбиратися чи виконувати будь-які інші дії в тому стані закоханості було безглуздо. Я міг тільки сидіти перед каміном, гризти ключ від своєї валізи і міркувати про чудову, дівочу, яснооку милу Дору. Які в неї форми, а яке обличчя, а які витончені, мінливі, чарівні манери!
Другий дзвоник пролунав так швидко, що я перевдягнувся вже абияк, хоч за таких обставин слід було б особливо стежити за своїм костюмом. Унизу знайшов я кілька гостей. Дора розмовляла з якимсь старим сивим джентльменом. Хоч він був старий, — та й сам себе він називав дідом, — але я божевільно приревнував до нього.
Не можна й змалювати, що я пережив! Я ревнував до всіх. Я не міг стерпіти самої навіть думки, що хтось знає містера Спенлоу краще, ніж я. Мукою було для мене чути, як розмовляють вони про події, в яких я не брав участі. Коли один дуже милий чоловік з дбайливо відполірованою лисою головою спитав у мене за столом, чи вперше я тут, то я запалав до нього жадобою дикої помсти.
Не пригадую, хто там був, окрім Дори. Не маю і найменшого уявлення про те, що їли ми за обідом, окрім Дори. Враження в мене таке, що я з'їв за обідом Дору цілком, а півдюжини страв надіслав назад, не торкнувшись до них. Я сидів поруч з нею. Я розмовляв з нею. Її звабливий тонесенький голосок, веселі маленькі усмішки, безліч приємних і чарівних маленьких примх завели в безнадійне рабство загубленого юнака. Вона вся була дуже мініатюрна. Та це, на мою думку, надавало їй ще більшої привабливості.
Коли вона вийшла з кімнати разом з міс Мердстон (інших дам за обідом не було), я заглибився у мрії, стурбований тільки страхом, що міс Мердстон може настроїти любов мою проти мене. Милий дідок з полірованою головою розповідав мені якусь довгу історію — мабуть, про садівництво. Здається, він кілька разів повторював слова: «Мій садівник». Я вдавав, ніби уважно слухаю його розповідь, але насправді в думках я весь час блукав у райських садах разом з Дорою.
Побоювання, що предмет мого кохання можуть налаштувати проти мене, збільшилося, коли я знову зустрів у вітальні понуру постать міс Мердстон. Але я був позбавлений цих страхів зовсім несподівано.
— Девіде Копперфілде, — сказала міс Мердстон, знаком запрошуючи мене підійти до вікна, — на два слова.
Я опинився сам на сам з міс Мердстон.
— Девіде Копперфілде, — сказала міс Мердстон, — я не маю потреби докладно говорити про сімейні обставини. Це не дуже принадний предмет розмови.
— Зовсім не принадний, мем, — відказав я.
— Зовсім не принадний, — погодилася міс Мердстон. — Я не хочу відновлювати спогади про колишній розлад чи про колишні суперечки і образи. Мене образила певна особа, — жінка, на жаль, бо це не робить честі нашій статі, — яку я не можу згадувати без гніву й огиди; а тому краще я не згадуватиму її взагалі.