— Ну, Розо, надалі ми будемо дуже любити одне одного?
Замість відповіді вона відштовхнула його з люттю дикої кішки і вискочила з кімнати.
— Що тут у вас трапилося з Розою? — спитала, ввійшовши, місіс Стірфорс.
— Деякий час вона була янголом, мамо, — відповів Стірфорс, — а потім заради рівноваги вдалась у протилежні крайнощі.
— Тобі слід бути обережним з нею, Джеймсе. Не забувай, що вона стала дуже вразлива; не треба її дратувати.
Роза не повернулася; більше ми про неї не говорили, аж доки я не зайшов до кімнати Стірфорса побажати йому доброї ночі. Там він почав глузувати з неї, спитав мене, чи бачив я колись таке незрозуміле дике створіння. Я висловив своє глибоке здивування і спитав, чи не здогадується він, що саме раптом так розгнівило її.
— О, бог знає, — відповів Стірфорс. — Все, що хочеш, або нічого. Я вже казав тобі, що вона, немов точилом, гострить усе, включаючи й себе саму. Вона — як гострий ніж, і з нею треба обережно поводитися. Вона завжди небезпечна. На добраніч!
— На добраніч, мій любий Стірфорсе! — сказав я — Я виїду рано, коли ти ще спатимеш. На добраніч!
Він неохоче відпустив мене. Поклавши обидві руки мені на плечі і посміхаючись, він сказав:
— Маргаритко, хоч не таке ім'я дали тобі твої хрещені батьки, але мені воно подобається найбільше. I я хотів би, сказати не можу, як хотів би, щоб ти називав так мене!
— А чому ж, це можна, — відповів я.
— Маргаритко, коли щось розлучить нас назавжди, не згадуй мене лихом, чуєш, старигане! Ну! Домовмося про це. Пам'ятай про мене тільки найкраще, якщо життя роз'єднає нас!
— У тобі немає для мене ні найкращого, ні найгіршого, — сказав я. — Я завжди однаково люблю тебе від усього серця.
Сумління гризло мене за те навіть, що колись, хоч і в думках тільки, я був несправедливий до нього. Таким винним почувався я, що ладен уже був покаятися йому. Але я не хотів зрадити довіру Агнес, не знав, як почати, і так нічого й не вимовив. Поки я вагався, він сказав:
— Благослови тебе боже, Маргаритко. На добраніч!
Ми потиснули руки один одному і розлучились.
Я прокинувся вдосвіта, тихенько вбрався і зазирнув до його кімнати. Він міцно спав — спокійно лежав, закинувши руку за голову, як колись у дортуарі школи.
Минуло небагато часу, і я вже дивувався, як це він міг тоді так спокійно спати.
Але він спав, — я хочу знову згадати його таким, — спав так, як колись у школі. I ось, у цю мовчазну годину залишив я його.
Хай бог простить тебе, Стірфорсе! Ніколи вже не потисну я з дружбою і любов'ю цю неживу руку. Ніколи, ніколи більше!
XIІІ. Втрата
Ввечері прибув я до Ярмута і зупинився в готелі. Я знав, що в моїй кімнаті у Пеготті має оселитися той величний Гість, перед яким мусять поступитися всі живі; тому я заїхав до готелю, пообідав там і замовив собі номер.
О десятій годині я вийшов на вулицю. Більшість крамниць вже зачинились, у місті було тихо. Підійшовши до закладу Омера і Джорема, я помітив, що віконниці зачинені, але двері крамниці ще відкриті. Побачивши в глибині магазину містера Омера, що покурював свою люльку біля дверей вітальні, я увійшов і спитав його, як він почувається.
— Та що мені станеться, — відповів містер Омер, — як ваше здоров'ячко? Сідайте... Дим вам не завадить, сподіваюсь?
— Аж ніяк, — сказав я. — Я його навіть люблю, з чужої люльки.
— Аби не з вашої, га? — зареготав містер Омер. — Воно й краще, сер. Погана звичка для молодого чоловіка. Сідайте. Я сам курю тільки через астму.
Містер Омер звільнив місце для мене і поставив крісло. Після того він знову сів, відсапуючись і припадаючи вустами до люльки, ніби з неї вдихав повітря, якого йому бракувало.
— Мені шкода було почути погані відомості про містера Баркіса, — сказав я.
Містер Омер пильно подивився на мене і похитав головою.
— Чи не знаєте, в якому стані він сьогодні? — спитав я.
— Саме це запитання хотів я поставити вам, сер, — відповів містер Омер, — та тільки не наважувався. Це одна з неприємностей нашої професії. Коли клієнт захворіє, ми не можемо запитувати, як його здоров'я.
Цього я й не передбачив; хоч, заходячи, я сам побоювався почути давню пісню. Але коли вже він сам сказав це, то я поспішив похвалити делікатність старого трунаря.
— Так, так, ви розумієте, — сказав містер Омер, похитуючи головою. — Ми не сміємо запитувати. Боже мій, це був би такий сюрприз для хворого, що він може саме від цього і пішов би на той світ. «Кланялися вам Омер і Джорем і веліли спитати, як почуваєтеся сьогодні», або щось подібне.
Ми з містером Омером похитали головами, а потім містер Омер почав смоктати з люльки повітря, якого йому не вистачало.
— Отак наша професія обмежує можливість висловити свою увагу, — почав знову містер Омер. — Взяти мене — хіба ж я один рік знаю Баркіса? Я його сорок років знаю! Але я не можу піти і спитати, як його здоров'я.
Я погодився з містером Омером, що це дуже неприємно.
— Я сподіваюся, що я не користолюбніший за інших. Гляньте на мене! Щохвилини може в мене спинитися подих, і навряд чи за таких обставин я можу бути користолюбним. Чи може бути хто користолюбним, коли знає, що не сьогодні-завтра подиху йому не вистачить, і груди його луснуть, мов старі міхи; та ще, коли цей чоловік має внуків?
— У жодному разі не може! — погодився я.
— Не те, щоб я скаржився на професію, — вів далі містер Омер. — Аж ніяк. Всі спеціальності мають свої добрі й погані сторони. Шкода тільки, що не всі це розуміють.
Містер Омер з шанобливим і дружнім обличчям затягнувся кілька разів і сказав, підбиваючи підсумки першому питанню:
— Отже, ми мусимо довідуватися про Баркіса тільки через Ем’лі. Вона добре знає нас і не має жодних сумнівів щодо нас. Правду кажучи, Мінні і Джорем пішли зараз додому (вона зараз там, бо тепер трохи допомагає своїй тітці) спитати, як почувається хворий сьогодні ввечері; і якщо ви будете такі ласкаві почекати, доки вони повернуться, то вони розкажуть вам усе докладно. Чи не хочете ви чогось? Скажімо, склянку води з сиропом? Я сам п'ю воду з сиропом підчас паління, — сказав містер Омер, підіймаючи склянку, — бо кажуть, що це пом'якшує дихальні шляхи, по яких проходить мій утруднений подих. Ах, боже мій, — хрипко сказав Містер Омер, — то не в дихальних шляхах проблема! Дайте мені досить повітря, — кажу я своїй доньці Мінні, — а я вже сам знайду для нього шляхи.
Справді, йому не вистачало повітря, і я дуже турбувався, побачивши, як він сміється. Коли він відкашлявся, я подякував йому за сироп, але відмовився, бо щойно пообідав, і згодився почекати, доки повернуться його дочка і зять. Потім я спитав про маленьку Ем’лі.
— Ну, сер, — сказав містер Омер, витягаючи з рота люльку, щоб почухати нею підборіддя, — правду вам скажу, я буду щасливий, коли відбудеться її весілля.
— Чому так? — спитав я.
— З нею щось негаразд, — сказав містер Омер. — Не те, щоб вона була не така гарна, бо вона стала ще гарнішою, запевняю вас, ще гарнішою! Не те, щоб вона працювала гірше, ніж раніше, ні! Вона варта була шести робітниць, і вона й тепер варта шести робітниць. Але охота в неї пропала. Чи розумієте ви мене? — містер Омер знову потер підборіддя та ковтнув диму. — Щирості не бачу я в Ем’лі. Того, що я називаю: «Ану, дітки, раз, два, три, ура!» — ось чого я в Ем’лі не бачу.
Його обличчя і рухи були такі виразні до його слів, що я міг тільки стверджувально похитати головою. Це, здається, сподобалося йому, і він повів далі:
— От що, на мою думку, значить, що з нею щось негаразд. Ми багато говорили про це з її дядьком і з її нареченим після роботи: вважаю, що з нею щось негаразд. Завжди, коли говорите про Ем’лі, — сказав містер Омер, трясучи головою, — треба пам'ятати, що це маленьке дівча сповнене любові. Є таке прислів'я: «не зробиш шовкового гаманця зі свинячого вуха». Та я цього не певний, я схильний думати, що це зробити можна, якщо почати змалечку. Адже вона зробила з цього старого човна таку хату, якої з каменю та з мармуру не збудуєш!