— Безперечно! — підтвердив я.
— Любо дивитися, як це мале тулиться до свого дядька, — сказав містер Омер, — як щодня щільніше прив'язується вона до нього. Тепер, ви ж розумієте, якщо вона відкладає, то в неї є перешкоди. Чого ще треба баритись?
Я уважно прислухався до розповіді милого старого, і всім серцем погоджувався з його словами.
— Отже, я їм сказав таке, — лагідно вів далі містер Омер. — Я їм сказав: «Не вважайте, що Ем’лі зв'язана строком навчання у нас. Хай це вас не турбує. Вона працює краще, ніж ми гадали; вона навчилася швидше, ніж ми гадали. Омер і Джорем зможуть і самі впоратись, і вона вільна, коли вам завгодно. Якщо вона схоче потім трохи працювати для нас у себе вдома — дуже добре. Якщо не схоче — теж дуже добре. Так чи так, ми збитків не матимемо». Бо... хіба ж ви не бачите, — сказав містер Омер, торкнувшись мене люлькою, — навряд чи людина з таким важким диханням, як я, та ще маючи внуків, стала б чинити перешкоди такій синьоокій квіточці, як вона.
— Безперечно, ні! — сказав я.
— Безперечно! Правда! — сказав містер Омер. — Гаразд, сер, її кузен... ви знаєте, що це вона з кузеном збирається одружитись?
— О, так, — відповів я. — Я з ним добре знайомий.
— Авжеж, — сказав містер Омер. — Гаразд, сер. Її кузен, скільки я розумію, заробляє тепер непогано; він подякував мені, як і годиться чоловікові (взагалі, мушу сказати, поведінка його викликає в мене високу повагу), і пішов та придбав собі такий чудовий будиночок, про який ми з вами могли б лише мріяти, заплющивши очі. Тепер цей будиночок умебльований гарненько, наче лялькова кімната; і тільки тяжка хвороба Баркіса — бідолашний! — перешкоджає їм тепер одружитися. Так чи так, а трапилася відстрочка.
— А Ем’лі, містере Омер, — спитав я, — чи вона вже не така стурбована?
— Ну, на це, знаєте, — відповів він, знову потираючи своє подвійне підборіддя, — не можна було б, звичайно, чекати. Перспектива змінити життя і відокремитися, і всяке таке, все це й близько до неї, і далеко від неї водночас. Смерть Баркіса не може це надовго відстрочити, але його затяжна хвороба — може. Так чи так, а справи дуже непевні, як бачите.
— Так, бачу, — сказав я.
— Ем’лі трохи хвилюється і тривожиться і, здається, тепер більше, ніж будь-коли. Щодня вона начебто ніжнішою стає до свого дядька і шкодує розлучитися з ними всіма. Одного мого ласкавого слова досить, щоб її очі наповнилися сльозами; і коли б ви бачили її з дівчам моєї Мінні, ви б цього ніколи не забули. Прямо дивно, — задумано сказав містер Омер, — як любить вона цю дитинку!
Це здалося мені зручною нагодою спитати містера Омера, доки нашу розмову не обірве повернення його дочки та її чоловіка, чи знає він щось про Марту.
— Ах, — засмучено відповів він, похитуючи головою. — Нічого доброго. Сумна історія, сер, хоч і не знаю, як ви довідалися про неї. Ніколи не помічав я нічого поганого в цій дівчині. Я б цього не казав перед моєю Мінні, бо вона сердиться на мене за це, але, справді, нічого не помічав. Та й ніхто з нас не мав підозр.
Містер Омер раніше за мене почув кроки своєї доньки і застережливо моргнув мені, підштовхнувши мене люлькою. Негайно після цього увійшла Мінні зі своїм чоловіком.
Вони розповіли, що містерові Баркісу «так погано, як тільки може бути», що він зовсім непритомний; і що містер Чілліп, виходячи від хворого, сумно сказав, що ніяка медицина, ні хірурги, ні аптекарі не могли б допомогти йому. Лікарі й хірурги вже не допоможуть йому, сказав містер Чілліп, а аптекарі можуть лише отруїти його.
Почувши це і довідавшись, що містер Пеготті там, я вирішив піти нарешті до моєї няньки. Побажавши доброї ночі містерові Омеру та містерові і місіс Джорем, я попростував туди з сумним почуттям, думаючи про містера Баркіса, як про нову і зовсім іншу істоту.
На мій тихий стукіт у двері відповів містер Пеготті. Він не дуже здивувався, побачивши мене. Я помітив, що не дуже здивувалась і моя стара нянька; гадаю, що очікування на ту страшну подію зводить нанівець усі інші несподіванки.
Потиснувши руку містерові Пеготті, я зайшов до кухні; він тихо причинив двері за мною. Маленька Ем’лі сиділа перед каміном, затуливши обличчя руками. Гем стояв поруч із нею.
Ми розмовляли пошепки; прислухалися до кожного звуку в горішній кімнаті. Дивно було мені не бачити містера Баркіса в кухні, хоч я міг би подумати про це і під час попереднього мого приїзду.
— Дуже мило з вашого боку, мастере Деві, що ви приїхали, — казав містер Пеготті.
— Це надзвичайно мило, — підтвердив Гем.
— Ем’лі, люба моя! — скрикнув містер Пеготті. — Глянь сюди! Ось мастер Деві приїхав! Та бадьоріше, красунечко! Ти що ж, і слова не скажеш до мастера Деві?
Мов зараз бачу, як затремтіла вона. І тепер ще відчуваю холод її руки. Вона відсахнулася від мене, притулилася до свого дядька і мовчки, все ще тремтячи, схилила голову йому на плече.
— У неї таке ніжне серденько, — сказав містер Пеготті, пестячи своєю грубою великою рукою її пишне волосся, — що вона не в силах терпіти це горе. Це не дивно, мастере Деві; молодь не звикла до таких випробувань: пташеня моє боїться... це не дивно.
Вона ще щільніше притулилася до нього, але не підвела голови та ні слова не мовила.
— Вже запізно, люба моя, — сказав містер Пеготті, — і ось Гем прийшов забрати тебе додому. Ну! Піди з ним, у нього теж ніжне серце. Що тобі, Ем’лі? Га, красунечко моя?
Вона відповіла так тихо, що я нічого не почув; але він схилився до неї, прислухаючись, і тоді промовив:
— Хочеш лишитися з твоїм дядьком? Не треба просити мене про це. Лишитися з твоїм дядьком, голубонько, коли твій майбутній чоловік прийшов сюди провести тебе додому? Хто б міг подумати, побачивши це малятко поруч із таким одороблом, як я, — сказав містер Пеготтi, з неперевершеною гордістю поглядаючи на нас, — але в морі не більше солі, ніж у ній любові до свого дядька, дурненька, маленька Ем’лі!
— Ем’лі має рацію, мастере Деві, — сказав Гем. — Гляньте сюди! Якщо Ем’лі хоче цього, і якщо вона така злякана, то я її тут залишу до ранку. Я теж тут залишуся.
— Ні, ні, — сказав містер Пеготті. — Не слід тобі — ти вже майже одружений чоловік — не спати ніч і псувати собі цілий робочий день. Не слід вам обом чатувати тут. Це не годиться. Піди додому й поспи. Я знаю, ти не боятимешся, тут подбають про Ем’лі.
Гем скорився і надів капелюха. Навіть коли він поцілував її, вона начебто ще щільніше притулилася до свого дядька, немовби уникаючи свого нареченого. Я причинив двері за ним, і, обернувшись, побачив, що містер Пеготті все ще розмовляє з Ем’лі.
— Ну, а тепер я піду нагору сказати твоїй тітці, що приїхав мастер Деві; це її трохи підбадьорить, — сказав він. — Посидь поки що біля каміна, голубонько, і погрій рученята — вони ж, як смерть, холодні! Не треба так боятись і так брати все до серця. Що? Хочеш іти разом зі мною?.. Гаразд! Ходімо разом зі мною, ходімо! Коли б я не мав даху над головою і мусив би жити під греблею, мастере Деві, — сказав містер Пеготті з не меншою гордістю, ніж раніше, — то я певний, що вона й тоді б пішла зі мною! Але буде в тебе скоро інший опікун, скоро вже... інший, скоро, Ем’лі.
Згодом, коли я проходив повз мою кімнату, здалося мені, що там у темряві лежить на підлозі Ем’лі. Але й досі не знаю, чи це справді була вона, чи лише примхливі тіні.
Я мав досить часу, сидячи перед каміном, поміркувати про жах маленької Ем’лі перед смертю. Ці думки та ще слова містера Омера переконали мене, що саме жах і є причиною її негараздів. Я сидів, мовчки лічачи удари годинника і прислухаючись до урочистої тиші. Пеготті схопила мене в обійми, знову і знову благословляла і дякувала мені за те, що я її так втішаю (такі вона і сказала) в її горі. Потім вона попросила мене піти на другий поверх. Схлипуючи, пригадувала вона, що містер Баркіс завжди любив мене, що він часто говорив про мене, поки параліч не розбив його, і що він напевне зрадів би мені, якби прийшов до тями.