То було все.
Давно вже я припинив читання, а старий рибалка все ще стояв, дивлячись на мене. Нарешті я наважився взяти його за руки і спробував привести до тями. Не ворухнувшись, він сказав:
— Дякую, сер, дякую.
Гем заговорив з ним. Містер Пеготті зрозумів його почуття і потиснув йому руку; але більше він не ворухнувся, і ніхто не наважувався турбувати його.
Помалу відвів він очі від мого обличчя, немовби прокидаючись від сну, і оглянув кімнату. Потім він тихо вимовив:
— Хто цей чоловік? Я хочу знати його ім'я!
Гем зиркнув на мене, і раптом наче електрична іскра пронизала мене.
— До цього причетний якийсь чоловік, — сказав містер Пеготті. — Хто він?
— Мастере Деві! — благально звернутися до мене Гем. — Вийдіть на хвилинку. Я скажу йому те, що повинен сказати. Вам не слід цього чути, сер.
Знову я відчув немовби удар електричної іскри. Я впав на стілець і спробував відповісти щось; але я не міг ворухнути язиком, і все пливло перед моїми очима.
— Я хочу знати його ім’я! — повторив він.
— Останнім часом, — пролепетав Гем, — тут часто з'являвся певний слуга. З’являвся і певний джентльмен. Той слуга служив у того джентльмена.
Містер Пеготті, не сходячи з місця, дивився на Гема.
— Слугу, — вів далі Гем, — бачили з... нашою бідолашною дівчиною вчора ввечері. Він тут переховувався більше тижня. Гадали, що він поїхав, але він переховувався. Не лишайтеся тут, мастере Деві, не лишайтесь!
Я відчув, що Пеготті обіймає мене, але я не міг би ворухнутись, коли б навіть стеля падала на мене.
— Ще вдосвіта бачили за містом, на Норвічському шляху, якийсь чужий екіпаж і коней, — говорив Гем. — Слуга підходив до того екіпажа, йшов геть і знову повертався. Коли він повернувся востаннє, біля нього була Ем’лі. Другий сидів у екіпажі. Він і є той чоловік.
— Заради бога милосердного, — мовив містер Пеготті, відступаючи назад і підіймаючи руки, немовби відштовхуючи від себе щось жахливе. — Не кажи мені, що його ім'я Стірфорс!
— Мастере Деві, — скрикнув Гем, — це не ваша провина!.. Я не збираюся покладати її на вас... але його ім'я Стірфорс, і він — проклятий мерзотник!
Містер Пеготті не заплакав, не закричав і не ворухнувся; раптом він начебто знову прокинувся і почав знімати з крюка свій грубий плащ.
— Допоможіть мені хто-небудь! Я ніяк не можу зняти його, — нетерпляче сказав він. — Та допоможіть же мені! Гаразд. А тепер дайте мені капелюха!
Гем спитав його, куди він іде.
— Я йду шукати мою племінницю. Я йду шукати мою Ем’лі. Насамперед, іду потопити ту шхуну там, де мені слід було б потопити його, якби я знав, який диявол сидить у ньому. Він же сидів переді мною, — люто говорив містер Пеготті, простягаючи вперед стиснуту в кулак праву руку, — він же сидів переді мною обличчям до обличчя; можете мені голову розтрощити, але я втопив би його і вважав би це правильним!.. Я йду шукати моє дитя!
— Де? — гукнув Гем, стаючи перед дверима.
— Скрізь! Я йду шукати моє дитя по цілому світу. Я йду знайти мою бідолашну дівчину серед ганьби і повернути її назад. Не затримуйте мене! Кажу вам, я йду шукати мою Ем’лі!
— Ні, ні! — скрикнула місіс Геммідж, кидаючись йому на шию. — Ні, ні, Даніелю, не зараз! Піди шукати її трохи згодом, мій самотній, нещасний Даніелю! І я тобі нічого не скажу. Але не зараз. Сідай, пробач, що я рюмсала перед тобою, Даніелю... Що таке мої нещастя перед твоїм?.. Поговорімо про ті часи, коли вона залишилася сиріткою, і Гем теж, а я лишилася бідною вдовою, а ти взяв мене під свою опіку. Це добре вплине на твоє бідолашне серце. Даніелю, — вона схилила голову йому на плече, — і ти краще стерпиш своє горе, бо ж ти знаєш божі слова, Даніелю: «те, що ти зробиш для найостанніших, ти зробиш для мене» — і не можеш відступити від них під цим дахом, що був нашим притулком так багато, багато років.
Він став зовсім покірним; я почув, як він плаче, і мені схотілося стати перед ним навколішки і просити пробачення за лихо, яке я привів до нього; але замість цього моє переповнене серце знайшло кращий вихід почуттям, такий самий — я теж заплакав.
XV. Початок довгої подорожі
Припускаю, що мої почуття властиві багатьом іншим людям, тому я не боюся зізнатися, що я ніколи не любив Стірфорса міцніше, ніж в той час, коли розірвались усі зв'язки між нами. Коли низькі сторони його характеру розкрилися переді мною, я ще ясніше, ніж за часів найбільшого захвату, пригадав його блискучі риси, ніжніше відчув все добре в ньому і більше вшанував якості, які могли б зробити його благородною і великою людиною. Хоч я болюче відчував свою несвідому участь у його нападі на чесний дім, але я певний, що коли б мені судилося зустрітися з ним, то я не мовив би ні слова докору. Я все ще ніжно любив його — хоч більше не захоплювався ним — і зберігав добру пам'ять про нього. Гадаю, я відчував все, що відчуває глибоко ображена дитина, але думка знову колись здружитися з ним у мене не з'являлась. Я відчував так само, як і він, що між нами все скінчено. Як згадував він про мене, цього я не знаю, мабуть, він незабаром просто забув мене, але я завжди згадував про нього, як про улюбленого друга, який помер.
Так, Стірфорсе, ти надовго зникаєш зі сторінок цієї скромної повісті! Можливо, що смуток мій буде мимовільним свідком проти тебе перед троном великого судді; але знаю, що ніколи не ображу тебе ні гнівною думкою, ні докором!
Новина про нечувану подію швидко поширилася по місту; вже наступного ранку, проходячи по вулиці, я чув, як всі люди гомонять тільки про це. Багато хто обвинувачував у всьому її, дехто обвинувачував його, але всі співчували її другому батькові та її нареченому. Люди різного стану поважали їх і їхнє горе. Моряки співчутливо розмовляли осторонь, коли ці двоє рано-вранці повільно йшли до берега.
На березі, біля самого моря, і зустрів я їх. Пеготті розповіла вже мені, що вони до світанку мовчки сиділи в кімнаті. Але й без її слів неважко було здогадатися, що вони не спали цілу ніч. Вигляд у них був змучений, і мені здалося, що голова містера Пеготті за одну ніч посивіла більше, ніж за всі роки, які я знав його. Але обидва вони були такі ж похмурі і могутні, як саме море. А море тоді спокійно лежало під темним небом, тихо дихаючи, немов уві сні; на горизонті жевріла срібна смужка сонячного світла.
Деякий час ми походжали берегом мовчки. Потім містер Пеготті звернувся до мене:
— Ми багато балакали, сер, що нам слід і чого не слід робити. Але тепер ми бачимо, якого нам треба триматися курсу.
Я глянув на Гема, що тоді пильно дивився на сріблясту смужку, і жахлива думка спала мені — не тому що його обличчя було гнівним, бо воно не було таким, лише сувора рішучість проймала його — що коли вже доведеться йому зустрітися зі Стірфорсом, він вб'є його.
— Я вже виконав свої обов'язки тут, сер, — вів далі містер Пеготті. — Я йду шукати свою... — тут він запнувся, але потім вимовив твердим голосом: — Я йду шукати її. Це тепер мій обов'язок.
Я спитав його, де збирається він шукати її. Він похитав головою і в свою чергу спитав мене, чи поїду я завтра до Лондона. Я відповів, що сьогодні не поїхав тільки тому, що сподівався бути чим-небудь корисним йому, але я готовий поїхати разом з ним.
— Якщо ви не заперечуєте, — відповів він, — то я поїду з вами завтра.
Знову деякий час ходили ми мовчки.