— Мені зовсім не треба вішати кішку, Троте. Я ніколи не вішаю кішок. Отже, це мені байдуже.
Я спробував довідатися, чи знає містер Дік щось про причини раптової зміни в справах моєї бабусі. Як я й очікував, він не мав про це ні найменшого уявлення. Він міг тільки розповісти, що позавчора моя бабуся сказала йому:
— Ну, Діку, чи ви насправді такий філософ, яким я вас вважаю?
Тоді він відповів:
— Так, сподіваюся.
Тоді бабуся сказала:
— Діку, я розорилася.
Тоді він відповів:
— Ну то й що ж!
Тоді бабуся моя схвалила його твердість духу, і він дуже зрадів. А тоді вони поїхали до мене і по дорозі пили портер та їли бутерброди.
Містер Дік почувався цілком затишно, сидячи на ліжку, гойдаючи ногою і розповідаючи мені все це з широко розплющеними очима і здивованою усмішкою. І, на жаль, я пояснив йому, що розорення означає нужду, злидні і голод. Я дуже швидко пошкодував про цю жорстокість, бо він зблід, і сльози потекли по його щоках; він звів на мене такий невимовно зляканий погляд, що міг би пом'якшити й значно твердіше за моє серце. Я доклав усіх зусиль, щоб знову підбадьорити його. Та незабаром зрозумів (те, що мав би зрозуміти спочатку), що його бадьорий настрій залежав тільки від його віри в наймудрішу і найчудовішу з жінок; крім того, він покладався на мої розумові здібності. Він вірив, що розум мій здатний подолати всяке лихо.
— Що ж нам робити, Тротвуде? — спитав містер Дік. — Є в нас мої мемуари...
— Безперечно, є, — сказав я. — Але тепер усе, що ми можемо зробити, містере Дік, — це зберігати бадьорість, щоб моя бабуся не турбувалася, бачачи, як ми хвилюємося.
Він усією душею погодився з цим і попросив мене, коли я побачу, що він хоч на дюйм ухиляється від правильного шляху, закликати його до порядку. Але з жалем зазначаю, що я його занадто налякав. Цілий вечір він не спускав очей з моєї бабусі; і такий жах був у цьому погляді, ніби вона вже вмирала з голоду на його очах. Він боявся ворухнути головою, сидів нерухомо і тільки водив очима; а це було ще гірше. За вечерею він дивився на окраєць хліба (випадково, окраєць був маленький), ніби він — єдиний наш порятунок від голодної смерті; і коли бабуся моя зажадала, щоб він їв зі своїм звичайним апетитом, я спіймав його на спробі сховати в кишеню залишки хліба й сиру. Безсумнівно, він збирався цими заощадженнями рятувати нас, коли ми дійдемо цілковитого виснаження.
Але бабуся моя, навпаки, трималася дуже твердо, що було доброю наукою для нас усіх, насамперед для мене. Вона дуже мило поводилася з Пеготті, за винятком тих випадків, коли я необережно називав її цим ім'ям; і хоч я знав, що вона ніяково почувається в Лондоні, але трималася вона як удома. Я попросив її лягти в моє ліжко, а сам влаштувався у вітальнi, щоб оберігати її. Їй дуже сподобалося, що річка тече близько від нас; це було добре на випадок пожежі; гадаю, що вона справді втішалася цією обставиною.
— Троте, мій любий, — сказала бабуся, побачивши, що я починаю готувати її звичайне вечірнє питво, — ні.
— Нічого не вип'єте, бабусю?
— Не вино, любий мій. Пиво.
— Але в мене є вино, бабусю. І ви завжди п'єте вино на ніч.
— Збережи його на випадок хвороби, — відповіла моя бабуся. — Не слід розтринькувати його, Троте. Принеси мені пива. Півпінти.
Мені здавалося, що містер Дік зараз впаде непритомний. Але моя бабуся була непохитною, і я вирішив самотужки вирушити за пивом. Було вже досить пізно, тому Пеготті та містер Дік ( їм треба було іти до свого приміщення над лампою) вийшли разом зі мною. Я розійшовся з містером Діком на розі вулиці, де він, бідолаха, зі своїм величезним паперовим змієм за спиною здавався мені втіленням людського горя.
По поверненню я побачив, як бабуся перебирає пальцями оброки нічного чіпця і ходить назад і вперед по вітальні. Я почав підігрівати їй пиво і смажити скибки хліба. Коли для бабусі все було готово, вона теж була готова і вже сиділа біля каміна у нічному чіпці та, піднявши спідницю до колін, гріла перед вогнем ноги.
— Виявляється, любий мій, — заявила вона, спробувавши пиво ложкою, — це значно краще за вино і зовсім не так шкідливо для печінки.
Судячи з усього, на моєму обличчі відбивався деякий сумів, тому що вона додала:
— Дурниці, хлопчику мій! Якщо нічого гіршого за пиво з нами не станеться, то горе не таке вже й велике.
— Звісно, бабусю, якби це стосувалося тільки мене, то я був би такої самої думки, — промовив я.
— А тепер? Чому ти не такої думки?
— Через те, що між мною і вами, бабусю, величезна різниця.
— Що за дурниці, Троте! — відгукнулась вона.
Тут бабуся почала з щирим задоволенням сьорбати тепле пиво, вмочуючи у нього підсмажений хліб.
— Троте, — заговорила вона, — я взагалі-то не дуже люблю нові обличчя, але знаєш, твоя Баркіс мені припала до серця.
— Ці ваші слова дорожчі мені за сто фунтів стерлінгів! — гаряче скрикнув я.
— У дивовижному світі ми живемо, — промовила бабуся, почесавши ніс. — Зовсім не розумію, як вона могла народитися на білий світ із таким ім'ям! Виникає питання, чи не простіше було б народитися якоюсь Джексон або кимось таким?
— Можливо, бабусю, що я і моя нянечка такої ж думки, але ж вона у цьому не винна, — зазначив я.
— Мабуть, що не винна, — невдоволеним тоном відгукнулася бабуся, змушена відступати, — але все ж таки це нестерпне ім'я. Слава богу, вона тепер Баркіс, — це набагато краще. А знаєш, Троте, ця Баркіс тебе надзвичайно любить.
— Немає нічого на світі, чого б вона не зробила для мене, — палко заявив я.
— Мені здається, що це правда, — погодилася бабуся. — Уяви собі, що ця дурненька зараз прийшла і благала мене взяти частину її грошей, запевняючи, що в неї їх забагато. От дурненька!
Бабусині сльози радості крапали у її гаряче пиво.
— Більш безглуздого створіння ще не народжувалось, — знову заговорила бабуся. — Ще тоді, коли я вперше побачила її, у цієї бідолашної — твоєї матері — я одразу вирішила це. Але у цій Баркіс багато доброго.
Вдаючи, що сміється, бабуся скористалася цим, щоб витерти очі, після чого заходилася знову говорити, не забуваючи при цьому про свої підсмажені окрайці хліба.
— Ах, боже мій! — із зітханням вирвалось у бабусі. — Я все знаю, Троте. Поки ви з Діком ходили, ми трохи попліткували з Баркіс. Все знаю. Не розумію, на що розраховують ці нещасні дівчата. Дивуюсь я, чого вони не розбивають собі голови об... — бабуся глянула на камін, — об полиці каміна.
— Бідолашна Ем’лі! — сказав я.
— Ох, не називай її бідолашною, — відказала моя бабуся. — Їй слід було б добре подумати, перш ніж накоїти такого лиха. Поцілуй мене, Троте. Шкодую, що ти так рано зазнаєш сумного досвіду.
Коли я посунувся до неї, вона поставила склянку мені на коліна (щоб я не міг ворухнутись) і сказала:
— Ох, Троте, Троте. І тобі теж ввижається, що ти закохався? Чи не так?
— Ввижається, бабусю! — вигукнув я, неймовірно почервонівши. — Я люблю її всією душею!
— Дору, тобто? — відповіла моя бабуся. — І ти хочеш, мабуть, сказати, що це малятко чарівне?
— Моя люба бабусю, — почав я. — Ви й уявити собі не можете, яка вона чудова!
— Ах! А не дурненька?
— Дурненька, бабусю?
Мені таке і на думку не спадало до цього часу. Я обурено відкинув цю ідею, але спершу вона мене приголомшила.