— Не вітрогонка?
— Вітрогонка, бабусю?
Я знову спромігся тільки безпорадно повторити ці неймовірні слова.
— Гаразд, гаразд! — сказала моя бабуся. — Я тільки запитую. Я ні в чому її не звинувачую. Бідолашна парочка! Отже, ви гадаєте, що створені одне для одного і що житимете, розважаючись та годуючись тільки цукерками і пиріжками. Чи не так, Троте?
Вона спитала про це так мило, напівграйливо, напівзажурено, що я зовсім розчулився.
— Ми юні і недосвідчені, бабусю, я це знаю, — відповів я, — і насмілюся сказати, що в наших розмовах і думках є чимало нерозумного. Але запевняю вас, ми палко любимо одне одного. Не знаю, що я робив би, якби подумав, що Дора зможе полюбити когось іншого, чи розлюбити мене, або що я зможу полюбити іншу, чи розлюбити її... мабуть, я збожеволів би.
— Троте, — сказала моя бабуся, похитуючи головою і поважно всміхаючись, — сліпий, сліпий, сліпий!
— Один мій знайомий, Троте, — мовила бабуся знову після паузи, — щирістю своєю нагадує мені бідолашне немовля — його матір. Здоровий глузд — ось що повинен надбати цей мій знайомий, Троте. Глибокий, правильний здоровий глузд.
— Якби ви тільки знали, який здоровий глузд у Дори, бабусю! — скрикнув я.
— Ох, Троте! — повторила вона. — Сліпий, сліпий, сліпий.
Не знаю чому, але по цих її словах я відчув, невиразно і сумно, що мені чогось не вистачає, що ця потреба у чомусь вкриває мене тінню, наче хмара.
— А проте, — сказала моя бабуся, — мені нема чого заважати юним істотам дурити себе і блаженствувати; отже, хоч це й юнацьке кохання, а юнацькі кохання дуже часто — май на увазі, я не кажу «завжди» — зводяться нанівець, все ж таки ми поставимося до цього серйозно і будемо сподіватися, що цими днями дійдемо успішних наслідків. Часу в нас досить.
Я зрадів, що бабуся співчуває мені. Зваживши на її втому, я палко подякував їй за любов і за всю її доброту до мене, і, ніжно побажавши мені доброї ночі, вона понесла свій нічний чепець до моєї спальні.
Яким нещасним почувався я, лежачи на канапі. Знову і знову я міркував, як зможу з'явитися злидарем перед очі містера Спенлоу. Адже ж я посватався до Дори, бувши певним у своєму достатку, а тепер я маю лицарський обов'язок розповісти їй про своє становище і дати їй волю відмовитися від заручин. Як житиму я тепер, не заробляючи нічого? Треба мені щось зробити, щоб допомогти моїй бабусі, але я не бачу жодного виходу. Ось незабаром у мене вже не буде й кишенькових грошей, я носитиму подерте пальто і не матиму змоги робити маленькі подарунки Дорі, їздити на баских кониках і ходити франтом. Хоч я розумів, що дуже егоїстично думати зараз тільки про себе і про своє лихо, але я так любив Дору, що не міг собі ради дати. Я розумів, що ганебно думати про себе, а не про мою бабусю; але егоїзм був у даному випадку невід'ємним від думок про Дору, а Дорою я не міг поступитися нікому. Яким неймовірно нещасним почувався я тієї ночі!
Бачив я сни — сни про злидні в усіх виглядах, але, здається, сни я бачив наяву, не заснувши. Ось ходжу я в лахмітті і продаю Дорі сірники, шість коробочок за півпенні; ось сиджу я в конторі у нічному халаті і туфлях, а містер Спенлоу протестує проти того, що я з'являюся перед клієнтами в цьому легковажному вбранні; ось я, вмираючи з голоду, підбираю крихти від сніданку старого Тіффі (він снідав дуже регулярно, коли годинник на соборі Святого Павла бив першу); ось я безнадійно намагаюся купити дозвіл на шлюб з Дорою, пропонуючи на сплату одну з рукавичок Урії Гіпа, а консисторія не хоче прийняти її; і під час усіх цих снів я не спав і перевертався, наче корабель, що зазнав катастрофи в морі постільної білизни.
Моя бабуся також непокоїлася, бо я часто чув, як ходить вона туди й сюди. Два чи три рази за ніч вона з'являлася в моїй кімнаті, загорнута в довгий фланелевий капот, подібна до стурбованого духа, і підходила до канапи, на якій я лежав. У перший раз я скочив з місця, стривожений її повідомленням: з якоїсь заграви вона зрозуміла, що Вестмінстерське абатство охоплене пожежею; вона радилася зі мною, чи не може вогонь перекинутися на Букінгем-Стрит, якщо вітер зміниться. На другий раз я лежав спокійно і відчув, як вона сіла біля мене, шепочучи:
— Бідолашне хлоп'я!
І я відчув себе вдвадцятеро нещаснішим, зрозумівши, як самовіддано думає вона про мене, і як егоїстично думаю я тільки про себе.
Важко повірити, щоб ніч, яка здалася мені такою довгою, могла бути короткою для когось іншого. I почала мені ввижатись якась вечірка, де гості танцювали безперестанку, і почув я музику, що безупинно грала одну мелодію, і побачив Дору, що весь час танцювала один танець, не звертаючи жоднісінької уваги на мене. Чоловік, що грав на арфі цілу ніч, марно силкувався прикрити свій інструмент нічним ковпаком звичайних розмірів, і тут я прокинувся, або краще сказати — тут я покинув спроби заснути, і побачив, нарешті, що сонце сяє за вікном.
У ті дні поблизу від мене містилася римська лазня — може, й зараз вона ще є там — і я там частенько купався. Вбравшись тихо, щоб не потурбувати бабусю, і залишивши її під доглядом Пеготті, я подався до лазні, пірнув у басейн, а потім пішов прогулятись. Я сподівався, що купання і прогулянка трохи освіжать мене — так воно й було; і незабаром я вирішив, що насамперед я мушу спробувати, чи не можна розірвати свій контракт і забрати назад вступний внесок. Я поснідав у найближчому трактирі і пішов до Докторської палати, повільно ступаючи по щойно политих водою вулицях і вдихаючи пахощі літніх квітів, сповнений твердості і рішучості.
До палати я прибув так рано, що мені довелося ще з півгодини провештатися навколо неї, поки старий Тіффі прийшов з ключем. Тоді я сів у своєму затінку, спостерігаючи сонячне проміння на димарях і мріючи про Дору; нарешті, ввійшов містер Спенлоу, підтягнутий і свіжий.
— Як почуваєтесь, Копперфілде? — спитав він.
— Чудовий ранок! Прегарний ранок, сер, — підтвердив я. — Чи можу я поговорити з вами, перш ніж ви підете до суду?
— Безперечно, можете, — сказав він. — Ходімо до мого кабінету.
Я пішов слідом за ним, і він почав натягати мантію перед дзеркалом.
— З жалем мушу розповісти, — сказав я, — що маю трохи сумні новини від моєї бабусі.
— Та ні? — вигукнув він. — Що ви кажете? Не параліч, сподіваюся?
— Ні, здоров'я її цілком добре, сер, — відповів я. — Вона зазнала деяких великих втрат. Правду кажучи, у неї лишилося дуже небагато грошей.
— Ви дивуєте мене, Копперфілде! — скрикнув містер Спенлоу.
— Запевняю вас, сер, — сказав я, похитавши головою, — справи тут так змінилися, що я хотів спитати вас, чи не буде можливим... залишивши вам, звичайно, деяку частку вступного внеску, — додав я, вражений стривоженим виразом його обличчя, — чи не буде можливим розірвати мій контракт?
Ніхто не знає, чого коштувало мені зробити цю пропозицію. Це було майже те саме, що просити вирок про розлуку з Дорою.
— Розірвати ваш контракт, Копперфілде? Розірвати?
Я пояснив спокійно, але твердо, що тепер мені треба самому заробляти собі на життя. Я не боюся за майбутнє, сказав я (і я гостро підкреслив цю обставину, як натяк на те, що зможу бути гідним зятем), але нині я можу покластися тільки на самого себе.
— Я дуже засмучений цією звісткою, Копперфілде, — сказав містер Спенлоу, — дуже засмучений. Не в наших звичаях розривати контракти з таких і подібних причин. Це — незвичайний випадок у нашій професії. Незручно створювати такий прецедент. Аж ніяк! Разом з тим…
— Ви дуже добрі, сер, — промимрив я, передчуваючи згоду.
— Зовсім ні. Нема за що дякувати, — відказав містер Спенлоу. — Разом з тим, хотів я сказати, якби доля не зв'язала мене по руках, якби в мене не було компаньйона, містера Джоркінса...
Надії миттю зникли, але я зробив ще одну відчайдушну спробу.
— Чи не думаєте ви, сер, сказав я, — що коли б я поговорив про це з містером Джоркінсом…
Містер Спенлоу безнадійно похитав головою.
— Боронь боже, Копперфілде, — відповів він, — щоб я будь-кого ображав, а надто містера Джоркінса. Але я знаю мого компаньйона, Копперфілде, містер Джоркінс не такий чоловік, щоб згодитися на цю надзвичайну пропозицію. Містера Джоркінса дуже важко звернути з його шляху. Ви самі знаєте, який він.