Мушу сказати, що я нічого не знав про нього. Мені було тільки відомо, що він раніше сам керував конторою, а тепер самотньо живе в будинку біля Монтег'ю-Сквер, якому давно бракувало валика із фарбою; що приходить він до палати дуже пізно, а йде додому дуже рано; що з ним ніколи ніхто не радиться; і що він сидить у темній норі нагорі, де ніколи не вирішують ніяких справ, і де років двадцять уже, як кажуть, лежить на столі пожовклий аркуш незайманого чорнилами паперу.
— Ви ж не заперечуєте проти того, щоб я поговорив з ним, сер? — спитав я.
— Аж ніяк, — сказав містер Спенлоу. — Але я маю деякий досвід щодо розмов із містером Джоркінсом, Копперфілде. Хотів би я, щоб цей досвід був не такий сумний, бо особисто я пішов би вам назустріч. Я не маю ні найменших заперечень проти вашої розмови з містером Джоркінсом, Копперфілде, якщо ви визнаєте це за потрібне.
І шановний проктор палко потис мені руку. Радіючи цьому дозволу, я почав чекати на містера Джоркінса, міркуючи про Дору і спостерігаючи, як сонячне проміння спускається з димаря на стіну протилежного будинку. Потім пішов до кабінету містера Джоркінса, якого дуже здивував своєю появою.
— Заходьте, містере Копперфілд, — звернувся до мене містер Джоркінс, — заходьте.
Я ввійшов і сів: справу свою виклав я містерові Джоркінсу майже в тих самих словах, що й містерові Спенлоу. Містер Джоркінс був зовсім не такою жахливою істотою, як можна було б гадати; то був огрядний милий чоловік шістдесяти років, який вживав так багато нюхального тютюну, що в палаті існувала легенда, ніби він живиться тільки цією речовиною, не лишивши в своєму організмі місця для інших страв.
— А ви вже зверталися з цим до містера Спенлоу? — спитав містер Джоркінс, дуже стурбовано вислухавши мене.
Я ствердив це і зазначив, що містер Спенлоу посилався на нього.
— Він сказав, що я заперечуватиму? — запитав містер Джоркінс.
Я мусив визнати, що містер Спенлоу вважав це можливим.
— З жалем мушу сказати, містере Копперфілд, що не можу посунути вперед вашу справу, — нервово мовив містер Джоркінс. — Правду кажучи... але в мене засідання в банку, якщо ви будете такі ласкаві вибачити мене.
Тут він похапцем підвівся і зібрався вийти з кімнати. Але я наважився спитати його: невже немає ніякої надії влаштувати цю справу.
— Ні! — сказав містер Джоркінс, стоячи вже в дверях і похитуючи головою. — О, ні! Я заперечую, ви знаєте, — дуже швидко сказавши це, він вийшов. — Ви повинні знати, містере Копперфілд, — додав він, знову стурбовано просуваючи голову в двері, — що, коли містер Спенлоу заперечує...
— Особисто він не заперечує, сер! — сказав я.
— О, особисто! — нетерпляче повторив містер Джоркінс. — Запевняю вас, що є заперечення, містере Копперфілд. Безнадійно. Те, чого ви хочете, зробити не можна. Я... я справді мушу поспішати на ділову зустріч до банку.
По цій мові він побіг геть; і скільки мені відомо, впродовж трьох днів по тому не з'являвся до палати.
Я не хотів залишити невипробуваною жодну можливість. Тому я почекав на повернення містера Спенлоу і передав йому свою розмову з його компаньйоном. Я дав йому зрозуміти, що, на мою думку, він зможе пом'якшити непохитного Джоркінса, якщо візьме на себе цю справу.
— Копперфілде, — відповів містер Спенлоу, люб'язно посміхаючись, — ви не знаєте мого компаньйона, містера Джоркінса, так довго, як я. Я зовсім не хочу звинувачувати містера Джоркінса в якихось хитрощах. Але манера, з якою містер Джоркінс висловлює свої заперечення, часто обдурює людей. Ні, Копперфілде, — похитав він головою. — Містера Джоркінса не можна зворушити, повірте мені!
Я ніяк не міг добрати, хто ж з них двох заперечує проти моєї справи, але я бачив досить виразно, що один з компаньйонів проти, і що не може бути й мови про повернення тисячі фунтів стерлінгів моїй бабусі. У розпачі, про який я згадую із соромом, бо сумував через себе (хоч і завжди в зв’язку з Дорою), залишив я палату і пішов додому.
Я саме намагався призвичаїтися думками до найгіршого і будувати собі плани на суворе майбутнє, коли раптом на мене мало не наїхав візник. З вікна карети до мене простяглася ніжна рука і посміхнулось обличчя, що його я завжди зустрічав з почуттям радості й щастя від того часу, коли воно вперше обернулося до мене на старих дубових східцях з широким поруччям і коли воно нагадало мені своєю м'якою красою вітражі в церкві.
— Агнес! — радо вигукнув я. — О, моя мила Агнес, кому ще на цьому світі міг би я радіти більше ніж вам?
— Справді? — спитала вона своїм милим голосом.
— Мені так треба поговорити з вами! — вів я далі. — Мені стало легше на серці, щойно я глянув на вас. Коли б у мене була чародійська паличка, то з усіх людей я викликав би тільки вас.
— Мене? — посміхнулась Агнес.
— Ну, може, спочатку Дору, — визнав я, зашарівшись.
— Безперечно, спочатку Дору, сподіваюся, — мовила Агнес, сміючись.
— Але потім вас, — сказав я. — Куди ви їдете?
Вона їхала до мене побачитися з моєю бабусею.
День був дуже гарний, і вона охоче вийшла з екіпажа, який тхнув стайнею та огірками. Я розплатився з візником, вона взяла мене під руку, і ми пішли разом пішки. Вона для мене була втіленою надією. При Агнес всі турботи мої зникли!
Бабуся моя написала їй один зі своїх уривчастих і дивних листів, не довших за банківський чек — на більше в неї не вистачало епістолярних здібностей. Вона писала, що зазнала скрути і залишає Дувр, але змирилась із обставинами та почувається так добре, що нікому не треба турбуватися про неї. Агнес поїхала до Лондона побачитися з моєю бабусею, бо від того часу, як я оселився в будинку містера Вікфілда, між ними зав'язалася ніжна взаємна дружба. Вона приїхала не сама. З нею був тато, а також Урія Гіп.
— І ось вони компаньйони, — зазначив я. — Хай буде він проклятий!
— Так, — сказала Агнес. — У них є тут якась справа, і я скористалась їхньою поїздкою, щоб приєднатися до них. Не думайте, Тротвуде, що поїздка моя викликана тільки дружніми почуттями; боюся, що ви звинувачуватимете мене в надмірній підозрілості, але я не люблю відпускати тата самого з цим чоловіком.
— А він і досі має вплив на містера Вікфілда?
Агнес похитала головою
— У нас так усе змінилося, — сказала вона, — що ви навряд чи впізнали б наш любий старий дім. Вони тепер живуть з нами.
— Вони? — перепитав я.
— Містер Гіп і його мати. Він спить у колишній вашій кімнаті, — мовила Агнес, дивлячись мені в обличчя.
— Хотів би я мати змогу надіслати йому сни, — сказав я. — Тоді б він там довго не спав.
— Я живу в своїй кімнатці, — вела далі Агнес, — де колись вчила уроки. Як швидко минає час! Пригадуєте? Маленька кімната поруч з вітальнею.
— Чи пригадую я, Агнес? У дверях тієї кімнати я вперше побачив вас, і кільце з ключами висіло на вашому поясі.
— Саме так, — усміхнулася Агнес. — Я рада, що вам приємно згадати це. Ми були дуже щасливі.
— Дуже, дуже щасливі!
— Я зберегла за собою цю кімнатку; але ви розумієте, що мені не завжди щастить уникати місіс Гіп. Отже, — спокійно говорила Агнес, — я мушу бути в її товаристві, коли хотіла б краще лишатися сама. Але в мене нема інших підстав скаржитися на неї. Якщо вона іноді докучає мені похвалами своєму синові, то це цілком природно для матері. Він дуже добрий син для неї.
Я пильно вдивлявся в обличчя Агнес, але не помітив, щоб вона розуміла наміри Урії. Її ніжні серйозні очі дивилися на мене з властивою їм прекрасною відвертістю, і ніщо не змінилося в її милому обличчі.
— Головна незручність їхнього перебування в нас, — сказала Агнес, — полягає в тому, що я тепер не можу бути з татом так багато, як хотілося б. Урія втручається між нами, і я не можу так пильнувати тата — хай це звучить зухвало — як хотілося б. Але якщо проти нього планують якусь змову чи зраду, то сподіваюся, що проста любов і правда будуть міцнішими, врешті-решт. Я сподіваюся, що проста любов і правда міцніші, врешті-решт, ніж усяке зло чи нещастя в цьому світі.