— Це подвоює наші прибутки, докторе Стронг! — сказав я.
— Боже мій! — відповів доктор. — Подумати тільки! Але я не хочу сказати, що ця сума обмежуватиметься сімдесятьма фунтами на рік, я бо завжди мав намір надавати юному другові, який допомагатиме мені, також певну премію. Безсумнівно, — сказав доктор, все ще спираючись на моє плече. — Я завжди брав до уваги річну премію.
— Мій любий учителю, — відповів я. — Я вдячний вам за все, що ви вже зробили для мене, значно більше, ніж можу це висловити...
— Ні, ні, — обірвав мою мову доктор. — Вибачте.
— Якщо вам підійде мій вільний час, тобто ранки і вечори, і ви вважатимете це вартим сімдесяти фунтів на рік, то ви зробите мені таку послугу, що й сказати не можна.
— Боже мій! — наївно повторив доктор. — Подумати тільки, що така дрібниця може здатися такою значною річчю. Ах, боже мій! Але якщо ви знайдете собі кращу посаду, то підете від мене? Даєте слово? — доктор завжди покладався на слово честі своїх учнів.
— Даю вам слово, сер, — відповів я за нашим давнім шкільним звичаєм.
— Ну, хай буде так, — сказав доктор, ляскаючи мене по плечу та все ще спираючись на мене.
Впродовж усієї розмови ми походжали по моріжку.
— І мені буде в двадцять разів приємніше, сер, — пустився я в невеличкі, смію сказати, цілком невинні, лестощі, — коли мені доведеться працювати над словником.
Доктор зупинився, посміхнувся, знову поляскав мене по плечу, радо вигукнув, немовби я заглянув у найзаповітніші глибини людської хитрості:
— Мій любий юний друже, ви вгадали! Ми справді працюватимемо над словником.
Як воно могло бути інакше? Його кишені були наповнені словником так само, як і його голова. Він стирчав з нього навсібіч. Він розповів мені, що після відставки праця його посувається вперед чудово; і ніщо не може бути зручніше, ніж робота вранці і ввечері, бо вдень він звик гуляти і міркувати. Папери його в деякому безладі, бо містер Джек Мелдон нещодавно спробував виконувати обов'язки його секретаря, хоч і не зовсім звик до такої роботи; але ми маємо незабаром виправити все і плавно рушити вперед. Згодом, почавши роботу, я побачив, що містер Джек Мелдон спромігся нашкодити більше, ніж я очікував; він не тільки присвятив себе виробленню безлічі помилок, а й намалював на докторових рукописах таку силу-силенну солдатиків і дамських голівок, що я часто потрапляв у справжні лабіринти.
Доктор дуже радів перспективі нашої спільної праці, і ми вирішили почати наступного ранку о сьомій годині. Ми вирішили працювати по дві години щоранку і по дві-три години щовечора, за винятком субот, коли я мав відпочивати. У неділю, звичайна річ, я мав також відпочивати, і це здалося мені дуже легкими умовами.
Дійшовши обопільної згоди, я на запрошення доктора завітав до їхнього дому — побачитися з місіс Стронг. Ми знайшли її в новому докторовому кабінеті; вона змітала пил з книжок — нікому іншому доктор не дозволяв торкатися цих своїх святинь.
Заради мене вони відклали сніданок, і ми разом сіли до столу. Незабаром по обличчю місіс Стронг я помітив, що хтось наближається, і вже потім почув цокотіння підків. До воріт під'їхав верхи джентльмен, завів коня до маленького дворика, прив'язав його до муру порожньої стайні і, як у власному домі, зайшов до їдальні, махаючи батіжком. То був містер Джек Мелдон; здалося мені, що Індія не дуже сприятливо вплинула на містера Мелдона. А втім, моя непримиренна чеснотливість спонукала мене бути дуже суворим до всіх молодих людей, які не рубали дерев у лісі труднощів — може, на цьому й засновувалися мої враження.
— Містере Джек, — сказав доктор. — Це — Копперфілд.
Містер Джек Мелдон потис мені руку, хоч і не дуже тепло, скільки я міг помітити, і з якоюсь недбалою поблажливістю, яку я про себе сприйняв образливо. Та й взагалі він виявляв виключну недбалість, за винятком тих випадків, коли звертався до своєї кузини Енні.
— Чи ви вже снідали, містере Джек? — спитав доктор.
— Я нечасто снідаю, сер, — відповів він, відкинувшись на спинку крісла. — Це мені набридло.
— Чи є сьогодні якісь новини? — поцікавився доктор.
— Нічого цікавого, сер, — відповів містер Мелдон. — Є відомості про голод і розгроми па Півночі, але завжди десь бувають голод і розгроми.
Доктор насупився і сказав, немов бажаючи змінити тему розмови:
— Отже, немає ніяких новин; а відсутність новин, як то кажуть, це добра новина.
— У газетах надрукований довгий звіт про якесь убивство, — зазначив містер Мелдон, — але завжди когось убивають, і я того звіту не читав.
Здається, в ті часи прояв байдужості до всіх дій і пристрастей людства не вважався такою ознакою витонченості, якою став вважатися пізніше. Тепер це навіть модно. Мені доводилося бачити деяких дуже витончених леді і джентльменів, які цікавилися людськими справами не більше, ніж якась гусінь. Але тоді це здавалося мені новим, і, мабуть, тому дуже вразило мене, хоч і не поліпшило моєї думки про містера Джека Мелдона і не збільшило довіри до нього.
— Я заїхав спитати, чи не схоче Енні піти сьогодні ввечері до опери, — сказав містер Мелдон, звертаючись до неї. — У цьому сезоні це остання вистава, що заслуговує на увагу; там виступає одна співачка, яку справді варто послухати, вона співає чудово. До того ж, вона чарівно-бридка з себе, — додав він знову недбалим тоном.
Доктор, завжди радий зробити приємність своїй молодій дружині, звернувся до неї:
— Тобі треба поїхати, Енні. Тобі треба поїхати.
— Мені не хочеться, — відповіла вона докторові. — Краще мені лишитися вдома. Я хочу краще лишитись удома.
І, не глянувши на свого кузена, звернулася до мене, запитуючи про Агнес — чи не приїде вона сюди сьогодні? І така вона була стурбована, що я дивувався, як це міг доктор, що в цей час намазував маслом свій бутерброд, не помічати таких очевидних речей.
Але він не бачив нічого. Добродушно всміхаючись, говорив він їй, що вона ще молода і потребує розваг, і не треба їй нудьгувати біля такого нудного діда, як він. Та ще він хотів би, щоб вона співала йому всі арії нової співачки, а для цього треба ходити до опери. Отже, доктор змусив її погодитись, і містер Джек Мелдон мав повернутися на обід. Закінчивши цю справу, він неквапливо сів на свого коня і поїхав, мабуть, на свою куплену посаду.
Наступного ранку я поцікавився, чи була місіс Стронг в опері. Вона там не була, але надіслала до Лондона листа, щоб її кузен не турбувався; а ввечері поїхала до Агнес, ще й умовила доктора поїхати разом з нею; і доктор розповів мені, як вони разом поверталися додому полем, бо вечір був чудовий. Я питав себе, чи зробила б вона так, коли б Агнес не було в місті, і чи Агнес також добре впливала на неї?
Вона не здавалася дуже щасливою, але вираз її обличчя був задоволений, або ж вона була дуже лицемірна. Я часто поглядав на неї, коли вона сиділа біля вікна або готувала нам сніданок, який ми їли, не припиняючи роботи. О дев'ятій годині, коли я йшов, вона ставала навколішки перед доктором і застібала йому черевики та гетри. Зелене листя, що заглядало у відчинене вікно, кидало м'яку тінь на обличчя місіс Стронг. І всю дорогу до Докторської палати я пригадував вираз її обличчя, який випадково помітив у той пам'ятний вечір у Кентербері.
Тепер я був дуже зайнятий; прокидався о п'ятій годині вранці, а повертався додому о дев'ятій чи десятій годині ввечері. Але я відчував велике задоволення від такої напруженої роботи, ніколи не зволікав i захоплено запевняв себе, ніби що більше я втомлююся, то більше я стаю гідним Дори. Я ще не сказав Дорі про зміну своїх обставин; вона за кілька днів мала приїхати в гості до міс Мілз, і я відклав розмову до того часу. У своїх листах (які потайки пересилав через міс Мілз) я тільки повідомив, що мені їй треба багато розповісти. Тим часом я суворо обмежив уживання ведмежого жиру для зачіски, цілком відмовився від запашного мила і лавандової води, а також продав три жилети, пожертвувавши ними, як зайвою розкішшю, для моєї суворої кар'єри.