Выбрать главу

Пеготті вважала великою ласкою, що їй дозволили брати участь у цих справах, і хоч вона все ще не позбулася свого давнього жаху перед моєю бабусею, але після багатьох ознак заохочування і довіри вони стали найкращими подругами. Та ось надійшов час (я кажу саме про ту суботу, коли я мав піти на чай до міс Мілз), коли їй треба було повернутися додому, до тих обов'язків, які вона взяла на себе щодо Гема.

— Ну, бувайте здорові, Баркіс, — сказала моя бабуся, — і бережіть себе. Певно, я ніколи не думала, що сумуватиму, прощаючись з вами.

Я провів Пеготті до контори диліжансів. На прощання вона заплакала і попросила мене дбати про її брата. Про нього ми після розлуки нічого не чули.

— Ріднесенький мій Деві, — сказала Пеготті, — ви ж тепер в учнях, і вам треба грошей на видатки, а незабаром вам доведеться влаштовувати собі хатинку, серденько моє; та хто ж має більше права позичити вам гроші, ніж я, дурна стара нянька вашої любої матусі?

Манія незалежності опанувала мене не настільки, щоб позбавити її цієї втіхи. Щоб утішити її, я обіцяв, що коли доведеться мені позичати гроші, то позичу їх тільки в неї. Пеготті була б більше задоволена, якби я тут-таки взяв у неї велику суму, але, гадаю, що слова мої теж досить утішили її.

— Любий мій, — прошепотіла Пеготті, — скажіть маленькому янголяткові, що я хотіла б побачити її хоч на хвилинку. І скажіть їй, що перед її одруженням з моїм хлопчиком я приїду і так гарненько приберу вам будиночок, як тільки дозволите.

Я заявив, що лише їй дозволю торкнутися нашого житла; після цього Пеготті поїхала у відносно доброму настрої.

Цілий день я томився у палаті, а в призначений час опинився на вулиці, де жив містер Мілз. Містер Мілз мав ганебну звичку спати по обіді; цей джентльмен ще не вийшов з дому, і пташина клітка ще не висіла на середньому вікні.

Він так безсовісно довго мучив мене очікуванням, що я пристрасно бажав, аби клуб оштрафував його за спізнення. Нарешті він вийшов; і тоді я побачив, як моя Дора повісила пташину клітку, вискочила на балкон відшукати мене очима і побігла назад, коли знайшла; Джіп лишився на балконі, нахабно гавкаючи на велетенського дога, який міг би проковтнути його, як пілюлю.

Дора вийшла мені назустріч до дверей вітальні, а за нею вискочив Джіп, який почав люто гарчати на мене, вважаючи, очевидно, що я бандит. Ми ввійшли у вітальню, безмірно щасливі й закохані, але я дуже скоро потьмарив нашу радість, не тому, що я хотів цього, а тому, що мене вщерть сповнювала ця думка. Без усяких підготувань я спитав Дору, чи могла б вона кохати злидаря.

Як же злякалася моя гарна маленька Дора! В її уяві з образом злидаря пов'язувалося жовте обличчя і нічний ковпак, або пара милиць, або дерев'яна нога, або песик з мисочкою для милостині в зубах, або щось подібне, і вона з найчарівнішим здивуванням витріщилася на мене.

— Як можеш ти питати такі дурниці? — надула губки Дора. — Любити злидаря!

— Доро, люба моя, — сказав я. — Це я — злидар!

— Як можеш бути ти таким дурненьким, — відповіла Дора, ляскаючи мене по руці, — сидиш отут і вигадуєш усякі побрехеньки. Ось я скажу Джіпові вкусити тебе.

Хоч і приємно мені було бачити її дитячу наївність, але необхідно було пояснити все, і я урочисто повторив:

— Доро, життя моє! Твій Девід розорився!

— От попереджаю, що скажу Джіпові вкусити тебе! — мовила Дора, тріпнувши кучерями. — Коли ти говориш такі безглузді речі!

Але мій цілком серйозний вигляд змусив Дору припинити термосити свої кучері та покласти свою тремтячу руку мені на плече; спочатку дівчина стривожилась, а потім почала плакати. Це було жахливо! Я впав на коліна перед канапою, втішав мою кохану і благав її не розбивати мого серця, але деякий час бідолашна Доронька тільки схлипувала: «О боже мій! О, вона така налякана! І куди ж поділась Джулія Мілз? О, відведіть її до Джулії Мілз і забирайтеся геть, будь ласка!» Я зовсім очманів.

Кінець кінцем, після довгих благань і протестів, я змусив Дору глянути на мене; помалу жах зник з її чудового обличчя, і вона притулилася до моєї щоки своєю м'якою милою щічкою. Тоді, обійнявши мою кохану, я сказав їй, що дуже-дуже люблю її; що вважаю за свій обов'язок повернути їй слово, бо тепер я збіднів; що ніколи не переживу розлуки з нею; що я не боюся бідності, якщо її вона не страшить, бо руки мої готові до роботи, а серце повне любові; що я вже працюю з запалом, якого не знає ніхто, крім закоханих; що я стаю практичним і серйозно дивлюсь у майбутнє; що чесно зароблена черства скоринка хліба солодша за незаслужений бенкет. І ще багато говорив я подібних речей; красномовність моя дивувала мене самого, хоч до цієї промови готувався я дні і ночі, відколи моя бабуся приголомшила мене своїм прибуттям.

— Чи й тепер належить мені твоє серце, люба Доро? — захоплено спитав я, заздалегідь передчуваючи відповідь з того, як вона тулилася до мене.

— О, так! — скрикнула Дора. — Я всім серцем твоя! Тільки не будь таким жахливим!

Я жахливий! І для кого? Для Дори!

— Не кажи мені про злидні і про тяжку працю! — казала Дора, ближче притуляючись до мене. — О, не кажи, не треба!

— Кохання моє, — почав був я, — чесно зароблена скоринка хліба...

— О, так, але я не хочу слухати про ці скоринки! — відповіла Дора. — Та зрештою, Джіп мусить щодня о дванадцятій годині мати баранячу котлетку, інакше він помре!

Мене зачарувала ця дитяча наївність. Я ніжно пояснив Дорі, що Джіп діставатиме свої баранячі котлетки з незмінною регулярністю. Я намалював картину нашого скромного дому, що процвітатиме завдяки моїй роботі, розповів про будиночок, який бачив у Гайгеті, і про кімнату для моєї бабусі.

— Тепер я не жахливий, Доро? — несміливо запитав я.

— О, ні, ні! — скрикнула вона. — Але сподіваюся, що твоя бабуся сидітиме здебільшого у своїй кімнаті. І сподіваюся, що вона не дуже сварлива стара.

Коли б я міг полюбити Дору ще більше, то зробив би це. І все ж таки я відчував, що вона трохи непрактична. Мій новонароджений запал трохи охолов, бо важко було передати цей запал їй. Я зробив ще одну спробу. Коли вона зовсім заспокоїлась і почала крутити Джіпові вуха, я знову став насуплений і сказав:

— Кохана моя! Чи ти дозволиш сказати ще одне?

— О, прошу, тільки не будь практичним! — благала Дора. — Бо це так лякає мене.

— Серденько, — відповів я, — тобі нема чого тривожитись. Я хочу, щоб ти про це подумала цілком спокійно. Хочу підбадьорити та надихнути тебе.

— О, але це так моторошно! — скрикнула Дора.

— О, ні, кохана! Обережність і сила характеру допоможуть нам знести значно гірші речі.

— Але ж у мене зовсім не сильний характер, — сказала Дора, тріпнувши кучерями. — Правда, Джіпе? Ну, поцілуй Джіпа і будь милим.

Неможливо було відмовитися від цього, коли вона піднесла Джіпа до мого обличчя, та ще й сама під час цієї операції випнула свої рожеві губенятка, наполягаючи, щоб я поцілував його саме в середину носа. Я виконав її наказ, нагородивши потім себе самого за слухняність, і на довгий час забув свій смуток. Та нарешті я схаменувся:

— Але, Доро, кохана моя, я ж хотів тобі щось сказати.

Сам суддя Прерогативного суду міг би закохатися в неї, коли б побачив, як вона склала рученята, благаючи мене не лякати її більше.

— Ні, ні, я не лякатиму, моя люба, — запевняв я її. — Але, Доро, кохана, якби ти іноді могла згадати... не з розпачем, ні, зовсім не так, але якби ти могла іноді згадати, — тільки, щоб підбадьорити себе, — що ти заручилася з бідним чоловіком...

— Не треба, не треба! Благаю, не треба! — скрикнула Дора. — Це так страшенно жахливо!