— Душа моя, зовсім ні! — бадьоро сказав я. — Якби ти могла іноді згадувати про це, подеколи придивлятися до господарства твого батька, і звикала потроху... вести домашні рахунки, приміром...
Бідолашна Доронька на ці слова відповіла чимсь середнім між схлипуванням і зойком.
— ...то це могло б нам потім стати у пригоді, — вів я далі. — І якби ти змогла пообіцяти мені читати маленьку... малесеньку кухарську книгу, яку я пришлю тобі цими днями, то це було б чудово для нас обох. Бо наш життєвий шлях, моя Доро, — сказав я, запалившись своєю улюбленою темою, — всіяний тепер тернами і камінням, і нам треба розчистити його. Ми повинні в боротьбі посуватись уперед. Ми повинні бути хоробрими. Ми натрапимо на перешкоди, і ми повинні подолати їх!
Я вже скочив на свого улюбленого коника і мчав уперед; але посуватися далі було вже непотрібно. Я сказав досить. О, вона так налякалася! О, куди поділася Джулія Мілз! О, відведіть її до Джулії Мілз, і дайте їй спокій, будь ласка!
Я впав у цілковитий розпач і бігав по вітальні, мов навіжений. Мені здалося, що я вбив Дору. Я бризкав водою на її обличчя. Я став навколішки. Я рвав на собі волосся. Я лаяв себе безжалісною звірюкою та жорстоким монстром. Я просив у неї пробачення. Я благав її підвести очі. Я перегорнув усе в робочій шухлядці міс Мілз, шукаючи нюхальної солі, але в надмірному хвилюванні схопив натомість кістяну коробочку з шпильками і висипав всі шпильки на Дору. Я погрожував кулаками Джіпові, який лютував не гірше за мене. Я робив усякі дурниці, і добре, що не вичерпав свого запасу, коли в кімнату ввійшла міс Мілз.
— Хто накоїв це? — скрикнула міс Мілз, поспішаючи на допомогу своїй подрузі.
Я відповів:
— Я, міс Мілз! Я зробив це! Перед вами — злочинець! — і сховав своє обличчя в подушку канапи.
Спочатку міс Мілз подумала, що між нами виникла суперечка, і що ми стоїмо на межі пустелі Сахари. Але незабаром вона зрозуміла в чому річ, бо моя люба Доронька, кинувшись в обійми своєї подруги, ридаючи, зойкала, що я став «злиденним трудівником». Потім Дора знову заплакала, але вже з жалю до мене, і спитала, чи дозволю я їй віддати всі свої гроші, а потім знову впала на шию міс Мілз, схлипуючи так, що я боявся, аби не розірвалося її ніжне серце від горя.
Очевидно, міс Мілз народилася, щоб бути нашим добрим генієм. Нашвидку розпитавши мене, вона втішила Дору і помалу переконала її, що я не чорнороб. Здається, з моїх слів наречена моя уявила, що я — портовий носій і цілий день бігаю з тачкою по вузькому трапу. Одним словом, міс Мілз нас помирила. Коли все влаштувалось, і Дора пішла нагору освіжити трояндовою водою оченята, міс Мілз подзвонила і наказала подати чай. Скориставшись відсутністю Дори, я сказав міс Мілз, що вона — мій друг назавжди, і що поки битиметься моє серце, пам’ятатиму я її співчуття і допомогу.
Потім я пояснив міс Мілз те саме, що безуспішно намагався пояснити Дорі. Міс Мілз відповіла загальним зауваженням, що краще жити в хатині та в згоді, ніж у палаці та без любові, і що там, де любов, там є все.
Я сказав міс Мілз, що це дуже слушно, і кому б це краще знати, як не мені, який любить Дору такою любов’ю, якої ще ніколи не відчував жоден смертний. Але тут міс Мілз засмучено відказала, що добре було б для деяких сердець, якби це дійсно було правдою. Тоді я поспішив пояснити, що моє зауваження про смертних стосується тільки чоловіків.
Потім я спитав у міс Мілз її думку про мою необережну пораду щодо рахунків, хатнього господарства і кухарської книжки.
Трохи поміркувавши, міс Мілз відповіла так:
— Містере Копперфілд, я буду з вами відверта. Душевні страждання та життєві випробування заміняють у деяких натур роки життєвого досвіду, і я буду з вами такою ж одвертою, як коли б я була стара ігуменя. Ні. Ці поради не для нашої Дори. Наша наймиліша Дора — улюблене дитя природи. Вона створена для світла, радості й веселощів. Я визнаю, що добре було б здійснити ці поради, але... — і міс Мілз похитала головою.
Заохочений одвертістю міс Мілз, я наважився спитати її, чи не могла б вона заради Дори іноді звертати увагу своєї подруги на приготування до серйозного життя. Міс Мілз так охоче згодилася на це, що я наважився на подальші прохання: чи не взялася б вона звернути увагу Дори на ці умови практичного життя. Міс Мілз сказала, що це так і буде. Тоді я звернувся до неї з проханням одержати від мене кухарську книгу і обережно вручити її Дорі. Міс Мілз згодилась і на це, хоч і не покладала великих надій на таке повчальне читання.
Коли Дора повернулася, вона була така мила, що я справді завагався, чи слід було турбувати її такими прозаїчними речами. І вона з такою любов’ю поводилася зі мною, і була така чарівна (а надто, коли змушувала Джіпа ставати на задні лапки і просити цукру, а за неслухняність обіцяла прикласти його носом до гарячого чайника), що, згадавши, як я налякав її, я відчув себе страховиськом, яке залізло до хатинки феї.
Після чаю Дора грала нам на гітарі та співала ті самі любі старовинні французькі пісні про неможливість перестати танцювати — тра-ля-ля, тра-ля-ля — і під кінець я ще більше почувався потворою, ніж раніше.
Але незадовго перед тим, як я пішов, міс Мілз випадково зробила якесь зауваження про завтрашній ранок, і я необережно пояснив, що мушу тепер для своєї роботи вставати о п'ятій годині ранку. Не можу сказати, чи не вирішила Дора, що я — сторож на якомусь складі, в усякому разі, слова мої дуже вразили її, і вона після цього вже більше не грала та не співала.
Вона все ще тримала мої слова в голові, коли я прощався з нею. Вона звернулася до мене грайливо, немов до своєї ляльки:
— Ну, тільки не вставай о п’ятій годині, поганий хлопчисько. Кинь ці дурниці!
— Кохана моя, — сказав я, — мені треба працювати.
— Зовсім не треба! — відказала Дора. — Нащо це тобі?
Я спробував якомога жартівливішим тоном пояснити цьому милому здивованому створінню, що ми мусимо працювати, щоб жити.
— Ох, як смішно! — скрикнула Дора.
— А як же нам інакше жити, Доро? — спитав я.
— Як? Якось! — відповіла Дора.
Очевидно, їй здавалося, що цим вона цілком розв’язала питання. З таким переможним виглядом поцілувала вона мене, що ні за які скарби не згодився б я розчарувати її своєю відповіддю.
Я любив її, і любов цілком поглинула мене. Але завзято працюючи, куючи залізо, поки воно гаряче, я частенько сидів увечері навпроти своєї бабусі, пригадував, як налякав Дору, і міркував, як зможемо ми пробиватися через ліс труднощів з гітарою в руках. Під кінець мені починало здаватися, що від цього клопоту голова моя зовсім посивіла.
ХХІ. Розрив партнерських відносин
Я не дозволяв охолонути моїм намірам щодо парламентських дебатів. Цей шматок заліза я тримав гарячим і кував його з наполегливістю, вартою справжнього подиву. Я купив повний підручник благородного і таємничого мистецтва стенографії (це коштувало мені десять шилінгів і шість пенсів) і поринув у море непорозумінь, яке за кілька тижнів довело мене до межі помутніння. Зміни крапок, які в одній фігурі означали одну річ, а в другій — щось абсолютно інше; дивні примхи кружалець і закарлючок; несподівані наслідки, які випливали зі значків, подібних до комашиних ніг; жахливі ефекти лінії, поставленої не в тому місці, — все це не тільки турбувало мене вдень, але й ввижалось уві сні. Навпомацки пройшовши крізь ці труднощі й опанувавши абетку, яка була справжньою єгипетською пірамідою, побачив я процесію нових жахів, що звуться умовними знаками; і не знаю я нічого деспотичнішого, ніж ці умовні знаки, які вимагають, приміром, щоб риска, тонша від павутинки, означала «сподівання», а чорнильна ракета заміняла слово «невигідний». Закріпивши в своїй пам’яті ці закарлючки, я виявив, що вони витіснили все інше; повернувшись до початку, я розгубив ті нещасні умовні знаки; підбираючи їх, я забув інші елементи системи; коротко кажучи, справа була майже безнадійна.
Справа була б зовсім безнадійною, якби не Дора; вона була тихою пристанню для мого пошматованого бурями човна. Кожна каракуля в стенографії була кремезним дубом в лісі труднощів, і я заходився рубати їх один за одним з такою люттю, що через три або чотири місяці я наважився вже зробити експеримент на одному з найповільніших промовців у палаті. Чи забуду я колись, як повільний промовець перегнав мене раніше, ніж я встиг почати, і як мій бідолашний олівець шкутильгав по паперу, немов у приступі епілепсії.