Ясно було, що це треба облишити. Я хотів злетіти занадто високо, але таким шляхом я ніколи нічого не досяг би. Я звернувся за порадою до Тредльса; він запропонував свої послуги, щоб диктувати мені промови повільно, іноді зупиняючись, зважаючи на мою слабкість. Дуже вдячний за цю дружню допомогу, я прийняв пропозицію. І довго, вечір за вечором, коли я повертався від доктора, ми влаштовували на Букінгем-Стрит «парламент вдома».
Хотів би я побачити такий парламент ще десь! Моя бабуся і містер Дік репрезентували уряд або опозицію, залежно від обставин, а Тредльс, за допомогою тому парламентських промов, кидав на них громи і блискавки. Випроставшись біля столу, одним пальцем уп’явшись у сторінку, махаючи правою рукою над головою, Тредльс грав роль Пітта, Фокса, Шеридана, Бюрка, лорда Кестльрі, віконта Сідмоута або Кеннінга — усіх славетних діячів англійського парламенту по черзі. Він розпалювався і кидав найжахливіші обвинувачення у марнотратстві і підкупності в обличчя моїй бабусі і містерові Діку. Тим часом я сидів трохи осторонь, з блокнотом на колінах, і щосили поспішав за ним. Жоден справжній політик не міг би перевершити Тредльса в легковажності і непослідовності. Протягом тижня він виступав по черзі за найрізноманітніші політичні течії і змінив на щоглі свого корабля всі можливі прапори. Бабуся моя, дуже скидаючись на непохитного канцлера скарбниці, інколи переривала його промову вигуками: «Слухайте!» чи «Ні!», чи «О!» — коли того потребував контекст. Це завжди було сигналом для містера Діка (типового депутата від сільських місцевостей) жваво підтримувати її тими самими вигуками. Але впродовж своєї парламентської кар’єри містер Дік зазнав обвинувачень у таких жахливих речах і оголошувався відповідальним за такі моторошні вчинки, що іноді почувався кепсько. Здається мені, він справді почав побоюватися, що вчинив щось пов’язане з порушенням британської конституції та руйнуванням батьківщини.
Частенько ці дебати тривали у нас до півночі, доки свічки зовсім не згорали. Наслідком такої дбайливої практики було те, що помалу я став устигати за Тредльсом і почувався би дуже добре, якби мав хоч найменше уявлення, що означають мої записи. Прочитати їх було те саме, що розшифрувати китайські написи на скринях китайського чаю або позолочені літери на великих червоних і зелених пляшках у вікні аптек.
Лишалося тільки повернутися назад і почати все знову. Це було дуже прикро, але я повернувся назад, хоч і з важким серцем, і почав старанно і методично повторювати пройдене, посуваючись зі швидкістю слимака; я зупинявся, всебічно вивчаючи кожен сучок на дорозі і відчайдушно намагаючись утримувати в своїй пам’яті химерні умовні знаки. Водночас я пунктуально відвідував палату і ходив до доктора; справді, я працював, просто кажучи, як кінь.
Одного дня, прийшовши до палати, я побачив, що містер Спенлоу стоїть біля дверей, дуже похнюпившись, і розмовляє сам із собою. Він часто скаржився на головний біль, бо носив дуже тісні комірці, і я щиро вірю, що він перекрохмалився; спочатку я подумав, що він трохи нездужає, але він незабаром змусив мене змінити цю думку.
Завжди він дуже привітно зустрічав мене. Але тут замість відповіді на моє «доброго ранку» він церемонно глянув на мене і холодно запросив піти за ним до кав’ярні, яка в ті часи була якраз коло подвір’я собору Святого Павла. Я скорився, почуваючись дуже ніяково і мимоволі тремтячи. Пропускаючи його вперед, я помітив, що він тримає голову дуже високо, а це не обіцяло нічого доброго; я почав побоюватися, що він розкрив наші з Дорою взаємини.
Та якби я й не здогадався про це дорогою до кав’ярні, то в мене вже не стояло лишитися сумнівів, коли, пройшовши з ним у кабінет на другому поверсі, я побачив там міс Мердстон. Шановна міс спиралася на столик, на якому стояло кілька бокалів з рештками лимонів і два кумедні ящички для ножів і виделок — на щастя людства, тепер такі ящички не використовуються.
Міс Мердстон дозволила мені потиснути свої холодні пальці і не змінила суворого вигляду. Містер Спенлоу зачинив двері, попросив мене сісти і сам зупинився на килимі перед каміном.
— Будьте ласкаві показати містерові Копперфілду, — сказав містер Спенлоу, — що саме знаходиться у вашій сумці, міс Мердстон.
Здається, то був той самий саквояж, сталева паща якого вразила мене ще в дитинстві. Міс Мердстон стиснула губи так само міцно, як були стиснуті невблаганні щелепи саквояжа; вона розкрила його, водночас трохи розтуливши і свої вуста. Після цієї процедури вона витягла мій останній лист до Дори, насичений висловами палкої любові.
— Здається, це ваша рука, містере Копперфілд? — спитав містер Спенлоу.
Мене кинуло в жар, і той голос, яким я відповів «так, сер», мало скидався на мій.
— Якщо я не помиляюся, — сказав містер Спенлоу, поки міс Мердстон витягала зі своєї сумки пачку листів, перев'язаних наймилішою моєму серцю блакитною стрічкою, — ці також належать вашому перу, містере Копперфілд?
Збентежено взяв я пачку до рук, глянув на такі початки листів, як «Моя кохана, моя Доро», «Мій любий янголе», «Моя благословенна» тощо, неймовірно зашарівся і схилив голову.
— Ні, дякую! — холодно мовив містер Спенлоу, коли я механічно простяг листи знову до нього. — Я не хочу позбавляти вас цього скарбу. Міс Мердстон, будьте такі ласкаві продовжувати.
Ця благородна істота якусь секунду дивилася на килим, а потім виголосила таку сувору промову:
— Мушу визнати, я вже давно мала певні підозри щодо взаємин міс Спенлоу та Девіда Копперфілда. Я звернула увагу на поведінку міс Спенлоу та Девіда Копперфілда ще при першій їхній зустрічі; і тоді це справило на мене неприємне враження. Розбещеність людських сердець така...
— Ви дуже зобов'яжете мене, мем, — перепинив містер Спенлоу, — якщо обмежуватиметесь самим викладенням фактів.
Міс Мердстон заплющила очі і похитала головою, немовби протестуючи проти недоречного втручання, і з понурою гримасою вела далі:
— Змушена обмежуватися лише фактами, я викладу їх якомога щільніше. Я вже казала, сер, що здавна мала певні підозри щодо взаємин між міс Спенлоу та Девідом Копперфілдом. Я часто намагалася знайти достатні підстави для таких підозр, але марно. Тому я вирішила поки що не говорити про це батькові міс Спенлоу, — вона суворо глянула на нього, — знаючи, що в таких випадках чесне служіння нечасто зазнає співчуття.
Містер Спенлоу, здавалося, був зовсім знищений суворістю і твердістю міс Мердстон; на її суворий натяк він тільки безпорадно махнув рукою.
— Повернувшись до Норвуда після відсутності, до якої спричинилось одруження мого брата, — вела далі свої обвинувачення міс Мердстон, — я приїхала водночас з міс Спенлоу, яка відвідувала свою подругу міс Мілз. Мені здалося, що поведінка міс Спенлоу дає мені більше підстав для підозри, ніж раніше, тому я пильно стежила за міс Спенлоу.
Люба, ніжна, маленька Дора, вона й не знала, що її пильнує око дракона!
— І все ще, — вела далі міс Мердстон, — до вчорашнього вечора не знаходила я ніяких доказів. Я звернула увагу, що міс Спенлоу дістає занадто багато листів від своєї подруги міс Мілз; але міс Мілз — її подруга, якій цілком довіряє батько міс Дори, — ще один багатозначний погляд на містера Спенлоу, — і не моє діло було втручатись. Якщо мені не дозволено натякати на природну розбещеність людських сердець, то принаймні я можу — я мушу! — мати дозвіл нагадати про зайву довіру до не гідних її людей.
Містер Спенлоу пробурмотів щось вибачливе.
— Вчора ввечері після чаю, — вела далі міс Мердстон, — я помітила, що собачка гасає по вітальні, тримаючи щось у зубах. Я звернулася до міс Спенлоу: «Доро, що це таке у собаки в пащі? Це папір?» Міс Спенлоу негайно схопилася рукою за комірець блузи, раптом скрикнула і підбігла до собаки. Я сказала: «Доро, люба моя, дозвольте мені це зробити!»