Я не мав змоги і десяти хвилин поговорити з Агнес. Я ледве спромігся показати їй свого листа. Я запросив її на прогулянку з собою; але місіс Гіп почала скаржитися на болі й страждання, й Агнес милосердно лишилася вдома, щоб доглядати її. У присмерку я сам вийшов з дому, розмірковуючи, що саме слід мені робити, і чи мушу я й тепер приховувати від Агнес те, що Урія розповів мені в Лондоні. Це знову почало дуже непокоїти мене.
Не встиг я досить відійти від міста по Рамсгейт Роуд, коли раптом хтось покликав мене ззаду. Незграбну постать і вузьке пальто не можна було не впізнати. Я зупинився, і до мене підійшов Урія Гіп.
— Ну? — сказав я.
— Як швидко ви ходите! — мовив він. — У мене ноги досить довгі, але ви завдали їм чимало роботи.
— Куди ви йдете? — спитав я.
— Я хочу погуляти з вами, мастере Копперфілд, якщо ви дозволите мені мати приємність погуляти зі старим знайомим.
Сказавши це і не то благально, не то глузливо здригнувшись усім тілом, він пішов поруч зі мною. Деякий час ми йшли мовчки. Потім я звернувся до нього з усією ввічливістю, на яку лише був тоді здатний.
— Уріє!
— Мастере Копперфілд?
— Скажу вам одверто і сподіваюся, що ви не образитесь. Я вийшов погуляти на самоті, бо мені набридло занадто велике товариство.
Він скоса глянув на мене і сказав з найнестерпнішою гримасою:
— Ви говорите про мою матір?
— Ваша правда, саме про неї, — сказав я.
— Ах! Але ви знаєте, що ми такі покірні і вбогі, — відповів він. — I ми добре знаємо нашу власну смиренність і вбогість, тож мусимо пильнувати, щоб нас не притиснули до стінки ті, хто не є смиренними і вбогими. Всякі хитрощі дозволені в любовних справах, сер!
Підвівши свої величезні руки до підборіддя, він тихо потер їх і коротко кахикнув. Навряд чи ще якась людина могла б так скидатися на бридкого павіана.
— Бачите, — вів він далі, так само неприємно тримаючи себе та похитуючи головою, — ви — дуже небезпечний суперник, мастере Копперфілд. Ви завжди були таким, ви знаєте.
— Так це через мене ви встановили варту над міс Вікфілд і зробили її бездомною в її домі? — спитав я.
— О! Мастере Копперфілд! Це дуже суворі слова, — відповів він.
— Можете вважати це якими вам завгодно словами, — сказав я. — Ви не гірше за мене знаєте, що я маю на увазі.
— О, ні! Скажіть це своїми словами, — заперечив він. — О, справді! Я на це не здатний.
— Невже ви думаєте, — сказав я, намагаючись заради Агнес бути дуже спокійним і терплячим, — що я дивлюся на міс Вікфілд інакше, ніж як на любу сестру?
— Ну, мастере Копперфілд, — відповів він, — ви розумієте, що я не повинен відповідати на це запитання. Ви, може, й не дивитеся на неї інакше. А потім, може, й подивитеся.
Ніколи в житті не бачив я нічого бридкішого, ніж його хитра фізіономія і очі, зовсім без повік.
— Так от, — сказав я, — заради міс Вікфілд...
— Моєї Агнес! — вигукнув він, затремтівши всім своїм кістлявим тілом. — Чи не будете ви такі ласкаві називати її Агнес, мастере Копперфілд?
— Заради Агнес Вікфілд... благослови її небо!..
— Дякую вам за це благословення, мастере Копперфілд! — вставив він.
— Я скажу вам те, що за інших обставин міг би сказати хіба що... Джеку Кечу.
— Кому, сер? — перепитав Урія, витягаючи шию і прикладаючи долоню до вуха.
— Катові! — пояснив я. — Наймерзеннішій людині, що спала мені на думку, — цей образ виник в моїй голові саме через гидке обличчя Урії. — Я заручився з іншою молодою леді. Сподіваюся, це вас задовольнить.
— Слово честі? — спитав Урія.
Та не встиг я, обурений, повторити свої слова, як він схопив і міцно потиснув мою руку.
— О, мастере Копперфілд! — сказав він. — Якби ви були милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість, коли я розкрив вам своє серце тієї ночі, коли завдав вам клопоту і переночував біля каміна у вашій вітальні, то я ніколи не мав би ніяких сумнівів щодо вас. Але тепер я щасливий і негайно позбавлю вас нагляду моєї матінки. Я знаю, що ви пробачите запопадливість закоханої людини. Чи не так? Шкода, мастере Копперфілд, що ви не були такі милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість! А я ж давав вам для цього всі можливості! Але ви ніколи не довіряли мені так, як мені хотілося б. Я знаю, що ви ніколи не любили мене так, як я вас!
Увесь цей час він стискав мою руку своїми вогкими і слизькими, як риба, пальцями, і марні були мої спроби позбутися цього потиску. Я нічого не міг зробити. Він поклав мою руку під рукав свого шовковичного пальта, і я мимоволі мусив іти з ним рука в руку.
— Чи не повернути нам додому? — спитав Урія, легко розвертаючи мене обличчям до міста, над яким тепер сяяв молодий місяць, сріблом укриваючи далекі вікна.
— Перш ніж ми облишимо розмову на цю тему, — сказав я, порушуючи тривале мовчання, — вам слід зрозуміти, що, на мою думку, Агнес Вікфілд настільки вища за вас і настільки далека від усіх ваших зазіхань, як цей місяць.
— Мирне світило! Чи це так? — спитав Урія. — Справді! А тепер визнайте, мастере Копперфілд, що ви не любите мене так, як я люблю вас. Ви й тепер вважаєте мене занадто вбогим, і це мене не дивує.
— Я не люблю, коли вихваляються вбогістю, — відповів я, — або ще чимсь іншим.
— Ось воно! — сказав Урія, і обличчя його мало в місячному промінні свинцевий відтінок. — Хіба ж я не знав цього? Але як мало ви уявляєте собі справжню вбогість і смиренність особи мого стану, мастере Копперфілд! Батько мій і я — обоє були виховані в школі для бідних, і мати моя також виховувалась у благодійній установі. Зрання й до вечора там вчили нас смиренності і вбогості — і, здається, більше нічого. Ми повинні були бути смиренними перед цією людиною і перед тією, гнути шапку тут і вклонятися там, завжди знати своє місце і поступатися перед вищими. А вищих за нас було так багато! Батько здобув медаль за смиренність. Я теж. Батька зробили могильником за смиренність. Серед благородних джентльменів він мав славу такого покірного чоловіка, що вони вирішили влаштувати його. «Будь смиренним, Уріє, — казав мені батько, — і ти досягнеш успіхів. Мене й тебе вчили цього в школі; і це найкраща наука. Будь смиренним, — казав батько, — і ти візьмеш своє». І справді, його порада непогана.
Саме тоді вперше зрозумів я, що ця огидна, лицемірна, фальшива смиренність корінилась не в особливостях сім’ї Гіпів. Я бачив урожай, але не замислювався, як він був посіяний.
— Коли я був зовсім малим хлопчиком, — казав Урія, — я навчився смиренності і віддався їй. Я з апетитом їв смиренний пиріжок. Я зупинився на смиренному щаблі науки і сказав собі: «Тримайся!» Коли ви запропонували навчати мене латини, то я знав, що мені треба відмовитися. «Людям подобається бути вищими за тебе, — казав батько, — тримайся внизу!» Я дуже смиренний і до теперішнього часу, мастере Копперфілд, але я здобув деяку владу!
І він казав усе це — я бачив з його обличчя, освітленого місяцем, — для того, щоб довести мені: він вирішив винагородити себе, вживши свою владу. Я ніколи не мав сумніву в його підступності, його ницості й злостивості; але тоді вперше я цілком зрозумів, який ниций, нещадний і підлабузницький характер мусив виховатись внаслідок цього давнього приниження.
З цієї розповіді виник тільки один добрий наслідок: Урія Гіп, захоплений своєю промовою, звільнив мою руку, щоб погладити своє підборіддя. Раз вирвавшись від нього, я вже вирішив триматися на відстані; назад ми йшли майже весь час мовчки.
Чи то він зрадів таємниці, яку я розповів йому, чи винайшов якісь нові підступні плани, — не знаю, але в усякому разі настрій його значно покращав. За обідом він розмовляв більше ніж зазвичай. Щойно ми повернулися додому, мати його була знята з посту. За столом він запитував її, чи не занадто він уже старий, щоб залишатися нежонатим; а одного разу він так глянув на Агнес, що я віддав би все своє майно за право його добре відлупцювати.