Ніколи, ніколи не любив я Дору так глибоко і ніжно, як тієї ночі! Коли ми під світлом зірок ішли спокійним шляхом до докторового будинку, я розповів Агнес, як вплинула вона на мене.
— Коли ви сиділи поруч із нею, — сказав я, — ви здавалися не меншою мірою її добрим янголом, ніж моїм; так здається мені і тепер, Агнес.
— Слабкий янгол, — відповіла вона, — але вірний!
Її спокійний тон пройняв мене до самого серця, і я не міг не сказати:
— Вам завжди була властива якась привітність, що на неї не здатен ніхто інший. Сьогодні я помітив, що ви знову веселі, і навіть почав сподіватися, що вдома у вас справи йдуть краще.
— Я сама почуваюся краще, — сказала вона, — на серці мені легко і весело.
Я глянув на її ясне обличчя. Чи то не сяйво зірок робило його таким витонченим?
— Вдома нічого не змінилося, — сказала Агнес, помовчавши.
— Там більше не натякали, — спитав я, — ...я не хочу псувати вам настрою, Агнес, але я не можу не спитати... на те, про що ми говорили, коли зустрілися минулого разу?
— Ні, — відповіла вона.
— Я так багато думав про це!
— А ви думайте про це менше. Пам’ятайте, що я завжди вірю в силу любові та правди. Не бійтеся за мене, Тротвуде, — додала вона згодом, — я ніколи не зроблю того кроку, якого ви так боїтеся.
Невимовним полегшенням для мене було почути це запевнення з її власних правдивих уст, хоч я насправді ніколи не вважав це за можливе, якщо міркував відсторонено. Так я і сказав їй.
— А як довго ви гостюватимете у доктора Стронга? — спитав я. — Може, нам уже не пощастить лишитися самим віч-на-віч. Люба моя Агнес, чи багато мине часу, доки ви знову приїдете до Лондона?
— Мабуть, багато, — відповіла вона. — Мені здається, буде краще... заради тата... лишитися вдома. Навряд чи найближчим часом нам пощастить зустрічатися часто, але я сумлінно листуватимуся з Дорою, і через неї ми знатимемо новини одне про одного.
Ми вже зайшли до дворика перед котеджем доктора. Було темно. В кімнаті місіс Стронг світилося, і Агнес, вказавши на світло, побажала мені доброї ночі.
— Хай вас не турбують, — сказала вона, простягаючи до мене руку, — наші лиха і неприємності. Ваше щастя робить і мене щасливою. Якщо колись ви зможете мені допомогти, то, запевняю вас, я попрошу вас про це. Хай завжди буде над вами ласка божа!
Її промениста усмішка та зворушливий тон її привітного голосу знову відтворили в моїй уяві образ маленької Дори поруч із нею. Якийсь час я стояв і милувався зорями, сповнений любові і вдячності, а потім поволі пішов своїм шляхом. Я винайняв кімнату на ніч у сусідній таверні, а тому мені не було куди поспішати. Я вже підходив до воріт, коли, випадково повернувши голову, побачив світло в кабінеті доктора. Я подумав, що він працює без моєї допомоги над словником, і сумління почало гризти мене. Щоб пересвідчитись у цьому або принаймні побажати йому доброї ночі, якщо він усе ще сидить над своїми книжками, я повернув назад, тихо пройшов через залу, нечутно відчинив двері і зазирнув до кабінету.
На моє здивування, я насамперед побачив там при тьмяному світлі лампи не кого іншого, як Урію Гіпа. Він стояв біля самої лампи, притуливши одну зі своїх кощавих рук до рота, а другу поклавши на стіл. Доктор сидів у кріслі, закривши обличчя руками. Містер Вікфілд, дуже схвильований і збентежений, нахилився вперед, безпорадно торкаючись руки доктора.
У цю мить мені здалося, що доктор захворів. Під цим враженням я швидко зробив крок уперед, але тут я помітив погляд Урії і зрозумів, у чому річ. Я хотів був піти геть, але доктор жестом попросив мене залишитися.
— У будь-якому разі, — зазначив Урія, з однією зі своїх потворних гримас, — ми можемо зачинити двері. Нема ніякої потреби, щоб це стало відомо цілому місту.
Сказавши це, він навшпиньки підійшов до дверей, які я залишив відчиненими, і старанно зачинив їх. Потім він повернувся і став у ту саму позу, що й раніше. Штучне співчуття в його голосі і в усіх його жестах було нестерпнішим, принаймні для мене, ніж будь-яке знущання.
— Я визнав за потрібне, мастере Копперфілд, — сказав Урія, — вказати докторові Стронгу на те, про що ми з вами вже розмовляли. Ви казали, що не зовсім розумієте мене, чи не так?
Я тільки глянув на нього, але не відповів нічого. Підійшовши до свого доброго старого вчителя, я спробував сказати йому кілька слів, щоб утішити і підбадьорити його. За давнім своїм звичаєм, він поклав руку мені на плече, наче маленькому хлопчикові, але не підвів своєї сивої голови.
— Якщо ви не зрозуміли мене, мастере Копперфілд, — вів далі Урія тим самим офіційним тоном, — то я дозволю собі — тут усі свої — зазначити, що я звернув увагу доктора Стронга на поведінку місіс Стронг. Запевняю вас, Копперфілде, мені зовсім не подобається втручатись у такі неприємні речі. Але справи складаються так, що всі ми втручаємось у те, у що нам не слід втручатись. От що я хотів сказати, сер, коли ви не зрозуміли мене.
Тепер, пригадуючи його підступне обличчя, я дивуюся, чому я не схопив його за комір і не витряс із нього душу.
— Смію сказати, я висловлювався не дуже ясно, — вів він далі, — та й ви теж говорили натяками. Природна річ, ми обоє не хотіли торкатися такої теми. Так чи так, але, нарешті, я вирішив висловитись ясно й зрозуміло: я зазначив докторові Стронгу, що... Ви щось сказали, сер?
Зі своїм останнім реченням звернувся він до доктора, який у цей час простогнав. Цей зойк міг би зворушити всяке серце, але на Урію він не вплинув зовсім.
— ...зазначив докторові Стронгу те, — продовжував він, — що всім виразно видно: містер Мелдон і така мила і приємна леді, як дружина доктора Стронга, занадто люб'язні одне до одного. Справді, настав час (ми тепер усі втрутились у справу, якої не слід було б починати), коли треба відкрити докторові Стронгу очі на те, що було для всіх ясно, як день, ще до від'їзду містера Мелдона до Індії. Саме заради цього містер Мелдон повернувся додому, і лише заради цього ходить він сюди. Коли ви ввійшли, сер, я саме просив мого компаньйона, — звернувся він до містера Вікфілда, — чесно сказати докторові Стронгу, чи був він здавна такої думки, чи ні. Отже, містере Вікфілд, сер! Чи будете ви такі ласкаві сказати нам? Так чи ні, сер? Ну, компаньйоне!
— Заради бога, мій любий докторе, — сказав містер Вікфілд, знову кладучи свою нерішучу руку докторові на лікоть, — не надавайте забагато ваги тим підозрам, які могли бути в мене.
— Ось воно! — скрикнув Урія, похитуючи головою. — Яке сумне визнання! Чи не так? І це говорить він, такий давній друг! Присягаюся, коли я був лише жалюгідним клерком в його конторі, Копперфілде, то я двадцять разів бачив, як він ставиться до того (бо він батько, і я не можу засуджувати його за це), що міс Агнес приятелює з жінкою, з якою їй не слід знатися.
— Мій любий Стронгу, — тремтячим голосом сказав містер Вікфілд, — мій добрий друже, мені нема потреби казати вам, що моїм гріхом завжди було шукати в кожного одну головну мету і перевіряти всі вчинки за єдиною вузькою міркою. Може, ця помилка і спричинилася до тих сумнівів, які я мав.
— Ви мали сумніви, Вікфілде, — сказав доктор, не підводячи голови, — ви мали сумніви.
— Висловлюйтеся відверто, компаньйоне! — наполягав Урія.
— Справді, був час, коли я мав сумніви, — сказав містер Вікфілд, — я... хай бог пробачить мені... я гадав, що ви теж маєте сумніви.
— Ні, ні, ні! — глибоко засмученим голосом відповів доктор.
— Був час, коли я гадав, — сказав містер Вікфілд, — що ви хочете вислати Мелдона за кордон лише для того, щоб розлучити їх.
— Ні, ні, ні! — повторив доктор. — Я хотів лише зробити приємність моїй дружині, влаштувавши товариша її дитинства. І нічого більше.