— Тротвуде, — сказав він, — чи не заважатиму я вам?
— Аж ніяк, — відповів я. — Прошу, містере Дік, увійдіть.
— Тротвуде, — сказав містер Дік, привітавшись зі мною і приклавши палець до свого носа. — Перш ніж сісти, я хотів би зробити одне зауваження. Чи ви знаєте вашу бабусю?
— Трохи, — відповів я.
— Вона — найдивовижніша жінка в цілому світі, сер!
Зробивши це повідомлення, яке лежало, очевидно, важким тягарем на його серці, містер Дік поважно сів на стілець і вп’яв у мене свій погляд.
— Ну, хлопче, — сказав містер Дік, — я збираюся поставити вам одне запитання.
— Ставте стільки запитань, скільки вам завгодно, — відповів я.
— Якої ви думки про мене, сер? — спитав містер Дік, схрестивши руки.
— Я вважаю вас своїм любим давнім другом, — сказав я.
— Дякую, Тротвуде! — мовив містер Дік, розсміявшись і зіскочивши зі стільця, щоб потиснути мені руку. — Але я маю на увазі, хлопче, — знову набрав він урочистого вигляду, — якої ви думки про мене щодо цього?
І він торкнувся свого лоба.
Я був спантеличений цим запитанням і не знав, що відповісти, але містер Дік сам полегшив моє становище.
— Слабкенький, чи не так? — сказав він.
— Ну, — нерішуче відповів я, — здається, трохи так.
— Ось воно! — вигукнув містер Дік, очевидно цілком захоплений моєю відповіддю. — Та ви ж знаєте, Тротвуде, коли вони взяли трохи клопоту з... ви самі знаєте з чиєї голови, і переклали його, самі знаєте куди, то тоді скоїлося...
Містер Дік почав швидко крутити руками, стискати їх, зводити і проробляти найрізноманітніші рухи, щоб висловити розлад своєї розумової діяльності.
— Ось воно як! Га? — сказав він нарешті.
Я кивнув головою і містер Дік відповів мені тим самим:
— Коротко кажучи, хлопче, — прошепотів містер Дік. — Я придуркуватий.
Я хотів був заперечити, але містер Дік спинив мене.
— Так, придуркуватий. Вона вдає, ніби так не вважає. Вона не хоче й слухати про це, але я таки придуркуватий. Я це знаю. Якби вона не оберігала мене, сер, то мене б замкнули до божевільні, і всі ці роки я бідував би хтозна як. Але я подбаю про її добробут. Я не витратив нічого з зароблених на переписуванні грошей. Я їх зберіг у скриньці. Я зробив заповіт. Я все залишу їй. Вона стане багатою і знатною!
Містер Дік витяг хустинку і витер собі очі. Потім він згорнув її дуже дбайливо, ніжно стиснув у своїх руках і поклав у кишеню з таким виглядом, ніби в ній була загорнута моя бабця.
— Адже ви людина вчена, Тротвуде! — сказав містер Дік. — Дуже вчена людина. Ви знаєте, який доктор розумний і який великий чоловік? Ви знаєте, яку честь він завжди робив мені? Він мудрий, але не гордий! Завжди він смиренно співчуває бідолашному Дікові, дурному невігласу. Я написав його ім’я на клаптику паперу і прив’язав цей клаптик до повітряного змія, і пустив цього змія на небо, до жайворонків. Змій зрадів, що несе це ім’я, сер, і небо стало яснішим!
Я зробив йому велику приємність, від щирого серця сказавши, що доктор заслуговує нашої найглибшої пошани і найвищої похвали.
— А його прекрасна дружина — це зоря, — сказав містер Дік. — Промениста зоря! Я бачив її блиск, сер. Але, — він присунув до мене стілець і поклав руку мені на коліно, — хмари, сер... хмари...
У відповідь на його стурбований вигляд я набрав такого самого вигляду і похитав головою.
— Що це за хмари? — спитав містер Дік.
Він подивився на мене з такою напруженою увагою, що я намагався говорити якомога повільніше, зрозуміліше, немовби пояснював дитині.
— Між ними помітно якесь відчуження, — відповів я. — Їх роз'єднує якась нещаслива обставина. Це таємниця. Можливо, це походить від нерівності їхніх років. А може, воно виросло помалу від найнікчемніших і найдрібніших причин.
Після кожного мого речення містер Дік замислено кивав головою; потім деякий час він сидів мовчки; очі його не відривалися від мого обличчя, а рука все ще спиралася на моє коліно.
— Доктор не гнівається на неї, Тротвуде? — спитав він через деякий час.
— Ні. Він обожнює її.
— Тоді я знаю, в чому сила, хлопче! — вигукнув містер Дік.
При цьому він радо вдарив мене по коліну, відкинувся на спинку стільця і кумедно пересмикнув бровами — одним словом, я більше ніж будь-коли вважав, що він з'їхав з глузду. Потім обличчя його раптом знову набрало серйозного виразу, він знову нахилився до мене і сказав, витягши спершу свою хустинку з таким шанобливим виглядом, ніби ця хустинка справді уособлювала мою бабусю:
— Найдивовижніша жінка в світі, Тротвуде. Чому вона не зробила нічого, щоб поправити це діло?
— Ця справа занадто складна і делікатна, щоб до неї втручалася стороння людина, — відповів я.
— А чоловік розумний і вчений, — сказав містер Дік, торкаючись до мене пальцем. — Чому він не зробив нічого?
— З тієї ж причини, — відповів я.
— Тож я таки знаю, в чому сила, хлопче! — вигукнув містер Дік.
Він став переді мною і в якомусь несамовитому захваті почав кивати головою та вдаряти себе по грудях, аж доки зовсім не знемігся.
— Божевільний, сер, — сказав містер Дік, — придуркуватий, слабий на розум — одним словом, ваш покірний слуга, — тут він знову вдарив себе в груди, — може зробити те, що нездатні зробити розумні і вчені люди. Я зведу їх, хлопче. Спробую. На мене ніхто не розгнівається. Мені не стануть заперечувати. На мене не звернуть уваги, якщо я вчиню неправильно. Я лише містер Дік. А хто звертає увагу на Діка? Дік — ніщо! Тьфу!
І він зневажливо дмухнув, неначе хотів здмухнути самого себе з лиця землі.
Добре, що він встиг зайти так далеко в своїй одвертості, бо саме тут почули ми, що до садової хвіртки під'їздить екіпаж, в якому поверталися додому моя бабуся і Дора.
— Ні слова, хлопче! — прошепотів він. — Хай усе лихо впаде на Діка — придуркуватого Діка, божевільного Діка. Я вже давно думав, сер, що здогадуюся, в чому сила, а тепер я таки це второпав. Після того, що ви мені сказали, я вже цілком цього певний. Все гаразд.
Більше ні слова не казав містер Дік про цю справу; проте він аж півгодини, на превелике хвилювання моєї бабусі, семафорив мені руками й ногами, натякаючи, щоб я зберігав важливу таємницю.
На своє здивування, протягом кількох тижнів я нічого не чув про план містера Діка, хоч дуже цікавився успіхом його спроб. У висновку, до якого він дійшов, я помітив промінь здорового глузду — не кажу вже про чудову душу, що розкрилась у світлі цього випадку, бо це для мене не було новим явищем. Кінець кінцем, я почав думати, що при слабкому і нестійкому стані свого розуму він або забув про свій намір, або зовсім від нього відмовився.
Одного чудового вечора, коли Дора не хотіла йти з дому, ми з бабусею вдвох пішли до докторового котеджу. То було восени, коли парламентські дебати не каламутили вечірнього повітря. Запах листя під нашими ногами нагадував мені наш давній сад у Блендерстоні, і старе тяжке почуття немовби віяло на мене разом із подувами вітру.
Вже у присмерку підійшли ми до котеджу. Місіс Стронг щойно повернулася з саду, де містер Дік усе ще вовтузився зі своїм ножем, допомагаючи садівникові стругати кілочки. Доктор був зайнятий з якимсь відвідувачем у кабінеті, але місіс Стронг запевняла, що гість незабаром піде геть, і просила нас почекати. Ми пішли з нею до вітальні і сіли біля темного вікна. Не могло бути й мови про будь-які церемонії при відвідуванні таких давніх друзів і сусідів, як ми.
Не встигли ми й кількох хвилин посидіти там, як до кімнати вбігла з газетою в руці місіс Марклгем, яка завжди була чимсь стурбована. Тепер у неї явно не вистачало подиху.
— Боже мій, Енні, чому ти не сказала мені, що в кабінеті є чужі? — скрикнула місіс Марклгем.