Ідучи від них вздовж тераси, я не міг не помітити, як погляди цих жінок нерухомо втуплені були туди, де горизонт ставав дедалі темнішим. Де-не-де блимали ліхтарі у віддаленому місті, а на східній частині неба все ще видно було бліду смугу світла. Але з ближньої рівнини здіймався пар, що набирав вигляду озера, і, зливаючись з темрявою, готовий був, здавалось, охопити їх виром води. Не без причини згадую я про цю обставину і не без остраху уявляю собі цю картину; перш ніж я знов зустрівся з ними, бурхливе море здійнялося біля цих гордих істот.
Обміркувавши те, що мені розповіли, я визнав за потрібне повідомити про це містера Пеготті. Наступного вечора я приїхав до Лондона, щоб відшукати його. Він безнастанно блукав скрізь з єдиною незмінною метою — відшукати свою племінницю; але частіше за все бував він у Лондоні. Нерідко бачив я, як на світанку ходив він від вулиці до вулиці, відшукуючи серед людей, що виходили з дверей у цей пізній час, ту, яку він бажав і боявся знайти.
Він винаймав кімнатку над тією бакалійною крамничкою на Генгерсфордському ринку, про яку не раз я згадував у своїй розповіді, і звідки він почав свою мандрівку. Сюди й скерував я свої кроки. Розпитавши про нього в інших мешканців, я довідався, що він ще не виходив з двору, і що його можна побачити в кімнаті нагорі.
Він сидів і читав біля вікна, де в нього було кілька горщиків з квітами. Кімната була дуже чиста й охайна. Я одразу помітив, що вона завжди підтримувалась у такому стані, щоб кожної хвилини прийняти бідолашну дівчинку, і що він ніколи не виходив з двору без думки про можливість повернутися додому зі своєю племінницею. Він не чув мого стукоту в двері і підвів очі тільки тоді, коли я поклав руку йому на плече:
— Мастере Деві, спасибі, сер. Я вдячний від усього серця, що ви відвідали мене! Та сідайте! Ви дорогий гість, сер!
— Містере Пеготті, — сказав я, сідаючи на стілець, що його він підсунув мені. — Не очікуйте багато, але я почув деякі новини.
— Про Ем’лі?
Він судомно притиснув руку до рота, зблід і пильно глянув на мене.
— Невідомо, де вона, але вона вже не з ним.
Він мовчки слухав мою розповідь. Я добре пригадую вираз гідності, навіть краси, якими вразило мене його терпляче і суворе обличчя, коли він сидів, опустивши очі і спершись лобом на руку. Він не переривав мене жодним запитанням і мовчки вислухав все до кінця. Здавалося, він увесь цей час стежив тільки за її постаттю, і будь-який інший образ зникав з його уяви.
Коли я завершив розповідь, він закрив рукою очі і продовжував зберігати глибоку мовчанку. Я тим часом розкрив вікно і розглядав квіти.
— Якої ви думки про це, мастере Деві? — спитав він нарешті.
— Я гадаю, що вона жива, — відповів я.
— Не знаю. Може, перший удар був занадто міцний, її палке серце... Вона завжди так любила говорити про блакитну воду. Чи могла вона подумати, що знайде в ній свою могилу.
Він вимовив це задумливим, тихим, моторошним голосом і пройшовся по кімнатці.
— А все ж таки, — додав він, — мастере Деві, я відчуваю, що вона жива. Щось говорить мені, уві сні та наяву, що я знайду її. Ця надія додавала мені сил і гнала мене шукати далі. Не вірю, щоб надія обдурила мене. Ні, Ем’лі жива!
Він твердо притиснув руку до столу, і рішучим стало його засмагле обличчя.
— Моя племінниця, Ем’лі, жива, сер! — з певністю сказав він. — Не знаю, звідки я довідався про це і як, але щось каже мені — вона жива.
З таким натхненням вимовив він це. Я почекав кілька секунд, щоб дати йому змогу вислухати мене з непідробною увагою, потім виклав йому заходи, що їх обміркував минулої ночі й визнав за потрібне вжити в даному випадку.
— Ну, мій любий друже... — почав я.
— Дякую, дякую, милостивий сер, — сказав він, хапаючи обома руками мою долоню.
— Дуже ймовірно, що вона повернеться до Лондона, бо де ще їй зручніше ховати своє нещастя від цікавих очей, як не в цьому бурхливому місті; іншої мети в неї бути не може, якщо вона тільки не має наміру повернутися додому.
— Вона нізащо не повернеться додому, — сказав він, насуплено похитуючи головою. — Якби вона пішла від нього зі своєї власної волі, тоді, можливо, вона хотіла б повернутися, але тепер вона нізащо не повернеться, сер.
— Якщо вона приїде сюди, — вів я далі, — то я знаю тут одну особу, яка скоріше за всіх здатна відшукати її. Чи пригадуєте ви... вислухайте мене з твердістю, не забувайте своєї високої мети... Чи пригадуєте ви Марту?
— З нашого містечка?
Вираз його обличчя був для мене вичерпною відповіддю.
— Чи ви знаєте, що вона тепер у Лондоні?
— Я зустрічав її на вулицях, — відповів він, здригнувшись.
— Але ви не знаєте, — сказав я, — що Ем’лі за допомогою Гема зробила їй добро задовго до своєї втечі з дому. Ви також не знаєте, що однієї ночі, коли ми з вами зустрілися на вулиці і розмовляли в корчмі, ця жінка підслуховувала нас біля дверей.
— Мастере Деві! — здивовано вигукнув він. — Тієї ночі, коли йшов такий страшний сніг?
— Саме тієї ночі. Я ніколи не бачив її відтоді. Попрощавшись з вами, я пішов слідом за нею, щоб поговорити, але вона зникла. Я не хотів тоді казати вам про неї, не хотів і тепер, але вона — та особа, яка може нам допомогти, і з якою слід зв’язатися. Чи ви розумієте?
— Дуже добре, сер, — відповів він.
Ми розмовляли майже пошепки.
— Ви кажете, що зустрічали її. Чи ви гадаєте, що зможете знайти її? Бо я можу сподіватися тільки на щасливий випадок.
— Здається мені, мастере, я знаю, де її шукати.
— Вже темно. Чи не слід нам зараз спробувати відшукати її, коли ми вдвох?
Він погодився і почав збиратись. Я удав, ніби не помічаю, що він робить. А він дбайливо прибрав свою маленьку кімнату, приготував свічку, постелив ліжко і нарешті витяг з шухляди капелюшок і одну з суконь племінниці (пригадую, я кілька разів бачив її в ній), яка лежала акуратно згорнута серед іншого вбрання, та обережно поклав на стілець. Він ані словом не натякав на ці речі, і я теж. Немає сумнівів, що він щовечора робив ці приготування.
— Був час, мастере Деві, — сказав він, ідучи по сходах разом зі мною, — коли я вважав цю дівчину, Марту, майже брудом під ногами моєї Ем’лі. Хай бог пробачить мені, тепер все змінилось.
У дорозі я спитав його про Гема, почасти, щоб підтримати розмову, а почасти, щоб задовольнити свою цікавість. Містер Пеготті відповів майже тими самими словами, як і раніше, що Гем усе той самий, «старанно працює і не дбає про своє життя; але ніколи не скаржиться, і всі люблять його!»
Я спитав, якої він думки про стан душі Гема, які той має наміри з огляду на причину їхньої біди? Чи вважає він цей стан небезпечним? Що, приміром, зробить Гем, на його думку, якщо випадково зустрінеться зі Стірфорсом?
— Не знаю, сер, — відповів він. — Я часто думав про це, але все одно нічого не знаю.
Я нагадав про ранок після її втечі, коли ми всі втрьох зібралися на морському березі.
— Чи пригадуєте ви, — сказав я, — який дикий погляд кинув він на море, кажучи, що «усьому кінець»?
— Авжеж, пригадую, — промовив він.
— Що хотів він цим сказати, як ви думаєте?
— Мастере Деві, — відповів він, — тисячу разів ставив я собі це запитання і жодного разу не знаходив відповіді. Дивно, парубок він скромний, а все ж таки я не наважуюся спитати його про це. Ніколи жодного неввічливого слова він не казав, та навряд чи й тепер скаже; але нічим не можна виміряти глибини його думок. Це — велика глибочінь, сер, і я не можу побачити дна.
— Ваша правда, — сказав я, — і це теж частенько турбувало мене.
— Мене також, мастере Деві, — відгукнувся він. — Запевняю вас, це турбувало мене ще більше, ніж його відчайдушні подорожі в море. Дуже він змінився. Не знаю, чи зможе він вчинити злочин за будь-яких обставин, але краще цим обом чоловікам триматися на відстані один від одного.