— То нещасна істота, мастере Деві, — сказав Гем. — Ціле місто топче її ногами. Тиняється по вулицях... Кого люди цураються, того й земля не держить.
— Чи не її бачив я сьогодні ввечері, Геме, на піску, після зустрічі з вами?
— Вона йшла слідом за нами? — спитав Гем. — Мабуть, її, мастере Деві. Я тоді не помітив, що вона йде за нами, сер, аж доки вона не підійшла до Ем’лі й не прошепотіла: «Ем’лі. Ем’лі, заради Христа, змилосердься наді мною. Колись і я була така, як ти»; такі сумні слова, мастере Деві, моторошно було їх почути.
— Справді, Геме. А що ж відповіла Ем’лі?
— Ем’лі сказала: «Марто, це ти? Ох, Марто, невже це ти?» — бо ж вони довго працювали разом у містера Омера.
— Тепер я пригадую її! — скрикнув я, згадавши одну з двох дівчат, що побачив, уперше прийшовши туди. — Цілком добре пригадую її.
— Марта Ендел, — додав Гем. — Вона років на два-три старша за Ем’лі, але вчилась у школі разом з нею.
— Імені її я не чув ніколи, — зазначив я. — Та вибачте, що я перериваю вас.
— Та що ж, мастере Деві, — відповів Гем, — все майже сказано в цих словах: «Ем’лі, Ем’лі, заради Христа, змилосердься наді мною, колись і я була така, як ти». Вона хотіла поговорити з Ем’лі. Ем’лі не могла розмовляти з нею там, бо її дядько мав повернутися додому, а він не дозволив би — ні, мастере Деві, — урочисто заявив Гем. — Він не міг би, хоч який він добрий і м'якосердий, бачити їх разом, він не дозволив би за всі скарби моря.
Я знав, що він правду каже. У той момент я зрозумів це не гірше за Гема.
— Отож, Ем’лі написала щось олівцем на клаптику паперу, — продовжував він, — і, віддавши крізь вікно, наказала їй принести цього папірця сюди. «Покажи це, — говорить, — моїй тітці, місіс Баркіс, і вона посадить тебе біля каміна, бо вона любить мене. Коли дядько вийде, я прийду туди». А потім вона розповіла мені те, що я вам розповідаю, мастере Деві, і попросила провести її. Що я можу зробити? Їй не слід було б знатися з такими дівчатами, але не можу я відмовити їй, коли сльози в неї на обличчі.
Він засунув руку за пазуху і обережно витяг гарненький маленький гаманець.
— Хіба ж я міг відмовити їй, коли сльози на її обличчі? Мастере Деві, — сказав Гем, ніжно гладячи гаманець своєю грубою долонею, — як міг я відмовити їй, коли вона дала мені оце віднести... і я знав, для чого вона це несе. Отака цяцька! — Гем задумано подивився на гаманець. — І в ній трохи грошей! Ем’лі, моя люба!
Коли він поклав гаманця назад, я міцно потиснув йому руку, бо тільки цим міг я висловити свої почуття, і хвилину-дві мовчки походжали ми вулицею. Потім відчинилися двері, і Пеготті жестом покликала Гема. Я хотів був лишитися на вулиці, але вона вийшла за мною, благаючи мене теж увійти. Та й тоді я волів би уникнути кімнати, де всі вони зібралися; проте цього не можна було зробити, вони сиділи в тій кухні з кахельною підлогою, про яку я вже не раз говорив. Двері з вулиці відчинялися просто туди, і я опинився серед тих людей, не встигши навіть зрозуміти, куди йду.
Дівчина — та сама, яку я побачив на піску, — сиділа на підлозі біля каміна, поклавши голову і руку на стілець. Видно було, що Ем’лі щойно встала з цього стільця, і що запаморочена голова тієї дівчини лежала, мабуть, на її колінах. Я майже не бачив обличчя дівчини — воно вкрите було скуйовдженим волоссям, — але помітив, що вона молода і гарна. Пеготті плакала, і маленька Ем’лі теж. Як увійшли ми, то ніхто не мовив ані слова; здавалося, що настінний годинник біля буфету стукотів у цій тиші вдвічі гучніше, ніж звичайно.
Ем’лі заговорила перша.
— Марта хоче, — звернулася вона до Гема, — поїхати до Лондона.
— Чому до Лондона? — спитав Гем.
Він стояв між ними й дивився на бідолашну зі співчуттям і водночас із ревнощами, бо вона приятелює з тією, яку він так любив. І він, і Ем’лі говорили майже пошепки, немов коло хворої.
— Краще там, ніж тут, — гучно проказав третій голос — Мартин, хоч вона не ворухнулася. — Ніхто мене там не знає. Тут мене знають усі.
— Що вона там робитиме? — допитувався Гем.
Марта підвела голову і якусь хвилину дивилася на нього затьмареними очима, потім знову схилила голову і схопилася правою рукою за шию — так, наче в лихоманці чи вражена пострілом.
— Вона спробує зажити порядно, — відказала маленька Ем’лі. — Ви не знаєте, що вона розповіла нам. Хіба ж він знає... хіба ж вони знають, тьотю?
Пеготті співчутливо похитала головою.
— Я спробую, — сказала Марта, — якщо ви допоможете мені виїхати звідси. Гірше, ніж тут, я вже не зможу жити. Спробую зажити краще. О, — затремтіла вона. — Заберіть мене з цих вулиць, де все місто знає мене змалку!
Ем’лі простягла руку до Гема, і я побачив, що він подає їй маленьку полотняну торбинку. Вона, очевидно, спочатку подумала, що то її гаманець, але, помітивши свою помилку, здивовано повернулася до Гема.
— Це все твоє, Ем’лі, — почув я його голос. — Все, що я маю на світі — твоє, любове моя. Мені вони ні до чого, а тобі згодяться.
Очі її знову налилися сльозами, але вона мовчки повернулася до Марти. Не знаю, скільки вона дала їй. Побачив тільки, що вона схилилася над Мартою і поклала гроші їй за пазуху. Вона прошепотіла щось, немовби запитуючи, чи досить цього.
— Більше ніж досить, — відказала та, схопила її руку і поцілувала. Потім Марта підвелась і, закриваючи шаллю обличчя, голосно схлипуючи, повільно пішла до дверей. На якусь секунду зупинилася, чи збираючись сказати щось, чи повернутись назад; але не мовила ні слова. Ховаючи ридання в згортках шалі, пішла вона геть.
Коли зачинилися за нею двері, маленька Ем’лі схвильовано глянула на нас трьох, закрила обличчя руками і зайшлася плачем.
— Не треба, Ем’лі, — сказав Гем, легенько торкаючись її. — Не треба, люба моя! Не плач, маленька!
— О, Геме! — вигукнула вона, все ще жалісно плачучи. — Я не така добра дівчина, як слід. Я знаю, що я іноді не така вдячна, як треба.
— Та що ти, що ти, — втішав її Гем.
— Ні! Ні! Ні! — схлипувала маленька Ем’лі, хитаючи головою. — Я не така добра дівчина, якою мені слід було б бути! Зовсім ні! Зовсім ні!
I вона плакала так, мов серце її розривалось.
— Я зловживаю твоєю любов'ю! Так, так, — схлипували вона. — Я перечу тобі і мучу тебе своїми примхами, хоч мені зовсім не слід цього робити. Ти зовсім інакше ставишся до мене. I чому це я роблю, коли мені слід було б думати тільки про вдячність до тебе, про твоє щастя?
— Ти — моє щастя, люба моя! — казав Гем. — Я щасливий, коли бачу тебе. Я щасливий, коли цілий день думаю про тебе.
— Ах! Цього не достатньо! — скрикнула вона. — Це тому, що ти добрий, але я — погана. О, любий мій! Може, кращою була б твоя доля, якби ти покохав іншу — таку дівчину, що була б більше варта тебе, що була б прив'язана до тебе і ніколи не вередувала, як я!
— Бідолашне серденько, — тихо мовив Гем. — Марта зовсім схвилювала її.
— Тьотю, прошу вас, — скрикнула Ем’лі, — йдіть до мене, щоб я могла покласти голову вам на плече! Ох, я дуже нещасна, тьотю! Ох, я не така добра дівчина, якою мусила б бути! Ні, я знаю, що не така.
Пеготті поспішно підійшла до стільця біля каміна. Ем’лі стала навколішки перед нею, засмучено поглядаючи їй в обличчя.
— Благаю, тьотю, допоможи мені! Геме, любий, допоможи мені. Містере Девід, заради колишніх часів, будь ласка, допоможіть мені! Я хочу стати кращою дівчиною. Я хочу відчути в сто разів більшу вдячність. Я хочу відчути, яке це щастя — бути дружиною доброго чоловіка і жити мирним життям. Горе мені, горе мені! Серце моє, серце моє!
Вона схилила голову на груди моєї старої няньки і припинила благати, її страждання було напівжіночим і напівдитячим, як і вся її поведінка (на мою думку, така манера найбільше пасує її красі); стара моя нянька втішала її, наче дитину.
Помалу вона заспокоїлася. Всі ми намагалися розважити і підбадьорити її; нарешті вона підвела голову і заговорила з нами. Ось і всміхнулася вона, а там розсміялася вголос, і засоромлено сіла між нами; Пеготті зачесала їй кучері, витерла очі, причепурила її, щоб не помітив дядько, коли повернеться вона додому, що його улюблениця плакала.