— Т. Копперфілду, есквайру! — сказав розсильний, торкаючись до капелюха своєю паличкою.
Я ледве спромігся заявити, що то моє ім'я: так стурбувала мене певність, що лист прийшов від Агнес! Нарешті я сказав, що це я — Т. Копперфілд, есквайр; він повірив мені і віддав листа, кажучи, що чекатиме на відповідь. Я залишив його чекати на сходах і повернувся до свого приміщення в такому нервовому стані, що мусив спочатку покласти листа на стіл і трохи призвичаїтися до нього, доки наважився розкрити конверт.
Усередині конверта знайшов я дуже милу записку, в якій не було жодних натяків на мою поведінку в театрі. У листі написано було тільки:
«Мій любий Тротвуде! Я зупинилась у будинку агента мого батька, містера Уотербрука, на майдані Елі в Голборні. Чи не прийдете ви побачитися зі мною сьогодні? Час призначте самі.
Багато часу треба було мені, щоб скласти відповідь, яка б могла мене задовольнити. Не знаю вже, що думав розсильний, чекаючи на мене; очевидно, він вирішив, що я тільки вчуся писати. Я написав щонайменше двадцять варіантів відповіді. Я почав був: «Чи можу я будь-коли сподіватися, моя люба Агнес, стерти з вашої пам’яті огидне враження...» Це мені не сподобалось, і я розірвав записку. Другий варіант починався так: «Шекспір сказав, моя люба Агнес: як це дивно, що чоловік кладе ворога в свої вуста», — але це нагадало мені про Маркгема, і я кинув писати далі. Спробував я навіть вдатися до поезії. Одну записку почав я хореєм: «О, моя жахлива зрада». Але це римувалося тільки з «двадцять п’яте листопада» і звучало дуже незграбно. Після багатьох спроб я нарешті написав: «Моя люба Агнес, у вашому листі впізнаю вас, і не може бути вам кращої хвали, ніж це. Я прийду о четвертій годині. Люблячий вас і засмучений Т. К.» З цим посланням (хоч я ладен був його повернути, щойно воно вийшло з моїх рук) розсильний, нарешті, пішов назад.
Якщо цей день для когось з інших джентльменів у Докторській палаті був хоч наполовину таким жахливим, як для мене, то я щиро гадаю, що джентльмен цей трохи спокутав вину за участь у цій прогнилій, мов сир, старій церковній установі. Хоч я й вийшов з контори о пів на четверту і вже через кілька хвилин почав блукати довкола місця побачення, але було не менш як чверть на п’яту, коли я наважився смикнути за дзвоник у будинку містера Уотербрука.
На першому поверсі приймали ділових відвідувачів містера Уотербрука, інших — на горішньому. Мене провели до затишної, хоч і трохи тісної, вітальні, де сиділа Агнес, в'яжучи гаманець.
Спокійний і добрий її вигляд негайно нагадав мені і про веселі, світлі шкільні мої дні в Кентербері, і про те, яким запорошеним, пропаленим, незграбним дурнем виявився я одного вечора. Нікого більше тут не було, я цілком віддався каяттю і сорому, і — коротко кажучи — здурів. Не можу заперечити, що я пролив сльозу. До цього моменту я неспроможний вирішити, чи була то найрозумніша річ, яку я міг зробити за тих обставин, чи найсмішніша.
— Був би це хтось інший, а не ви, Агнес, — сказав я, відвертаючись, — я б навіть наполовину так не переймався. Але треба ж було, щоб саме ви побачили мене! Мені іноді здається, що краще було б раніше вмерти.
Вона на хвилину поклала свою руку — незрівняним був її дотик — мені на лікоть; і я так розчулився і втішився, що мимоволі приклав цю руку до своїх вуст і вдячно поцілував її.
— Сідайте, — привітно мовила Агнес. — Не журіться, Тротвуде. Коли не мені можете ви довіритися, то кому ж іще?
— Ах, Агнес! — відповів я. — Ви — мій добрий янгол! Завжди були ви моїм добрим янголом.
Вона всміхнулася, трохи сумно, як мені здалось, і похитала головою.
— Так, Агнес, мій добрий янгол! Ви назавжди мій добрий янгол!
— Якби це справді було так, Тротвуде, — відказала вона, — то серце моє підказало б мені одну річ.
Я допитливо подивився на неї, хоч уже передчував, що саме має вона на думці.
— Мені слід було б застерегти вас, — сказала Агнес, твердо дивлячись на мене, — проти вашого злого демона.
— Люба моя Агнес, — почав я, — якщо маєте на увазі Стірфорса…
— Саме його, Тротвуде, — відповіла вона.
— Тоді, Агнес, ви його даремно ображаєте. Він — мій злий демон, Агнес? Він — чийсь злий демон? Хіба ж може він бути чимсь, крім мого провідника, моєї підтримки, мого друга? Люба моя Агнес, хіба ж це справедливо і схоже на вас судити про нього на підставі вигляду, який мав я того вечора?
— Я не суджу про нього на підставі того вигляду, який ви мали тоді ввечері, — спокійно відповіла вона.
— А на підставі чого?
— Багатьох речей... власне кажучи, то дрібниці, але вони не здаються мені дрібницями, якщо скласти їх докупи. Я суджу про нього частково з ваших оповідань, Тротвуде, з вашого характеру і з впливу, який він має на вас.
Завжди її голос знаходив якусь струну в моїй душі, що відгукувалася на її слова. Завжди її голос був проникливий і зосереджений, але цього разу він був настільки зосереджений, що його трепет змусив мене підкоритись. Я дивився на неї, коли вона опустила очі на рукоділля, і мовчки слухав її; а Стірфорс, незважаючи на всю мою любов до нього, почав розпливатись у темряві!
— Це дуже сміливо з мого боку, — сказала Агнес, знову підводячи очі, — адже я жила таким затворницьким життям і так мало знаю світ. Це дуже сміливо — давати вам поради і висловлювати таку рішучу думку. Але сміливість моя обумовлена тим, Тротвуде, що ми росли разом, і я щиро зацікавлена всім, що стосується вас. Це дає мені сміливість. Я певна, що слова мої справедливі. Я абсолютно певна цього. Мені здається, що це хтось інший говорить з вами, а не я, коли я застерігаю вас проти небезпечного друга.
Знову глянув я на неї, знову здалося мені, що я все ще слухаю її голос, коли вона вже замовкла; і знову образ Стірфорса в моїй душі розтанув у темряві.
Після короткого мовчання Агнес додала своїм звичайним тоном:
— Я не така дурненька, аби сподіватися, що ви захочете чи зможете одразу змінити свої почуття; а особливо такі почуття, що коріняться в глибокій довірі. I не слід вам поспішати з цим. Я тільки прошу вас, Тротвуде, якщо ви колись згадаєте про мене… я хочу сказати, — спокійно посміхнулася вона, бо я збирався перервати її, і вона знала чому, — щоразу, коли ви згадуватимете про мене, згадайте ці мої слова. Чи пробачите ви мені все це?
— Я пробачу вам, Агнес, — відповів я, — коли ви віддасте Стірфорсові належне і полюбите його так, як я.
— Не раніше? — спитала Агнес.
Я помітив тінь, що промайнула по її обличчю, коли я згадав про свого приятеля, але вона відповіла мені усмішкою, і ми знову були приятелями.
— А коли, Агнес, — спитав я в свою чергу, — пробачите ви мені той вечір?
— Щойно згадаю про нього, — відповіла Агнес.
Вона хотіла покласти край цьому питанню, але я, дурень, не міг дозволити цьому статися і змусив її вислухати, як усе трапилось, і який ланцюг випадкових обставин мав своєю останньою ланкою прибуття до театру. Зізнання дуже полегшили мою душу, а в розповіді я намагався перебільшити піклування Стірфорса про мене.
— Не забувайте, — м'яко змінила Агнес тему розмови, — що ви повинні завжди розповідати мені не лише про свої турботи, але й про свої любовні справи. Хто замінив тепер у вашому серці міс Ларкінс, Тротвуде?
— Ніхто, Агнес.
— Хтось є, Тротвуде, — розсміялась Агнес, погрожуючи мені пальцем.
— Ні, Агнес, слово честі. Є, правда, одна леді в домі місіс Стірфорс; вона дуже розумна і мені подобається розмовляти з нею... її звуть міс Дартль... Але я не кохаю її.