Агнес знову розсміялась, радіючи зі своєї прозорливості. Вона сказала, що коли я буду вірний своїй звичці розповідати їй все, то, мабуть, вона зможе скласти невеличкий список моїх пристрастей, з датами, тривалістю і наслідками кожної — щось подібне до таблиці царствування королів і королев в історії Англії. Потім спитала вона мене, чи бачив я Урію.
— Урію Гіпа? — здивувався я. — Ні. Хіба він у Лондоні?
— Він щодня приходить до контори на нижньому поверсі, — відповіла Агнес. — Він прибув до Лондона за тиждень до мене. І боюся, що справа його неприємна, Тротвуде.
— Я бачу, що його справа непокоїть вас, Агнес, — зазначив я. — Що це може бути?
Агнес відклала своє рукоділля і відповіла, склавши руки і спрямувавши на мене погляд своїх чудових очей:
— Здається, він збирається стати компаньйоном мого тата.
— Що? Урія? Цей низький потворний чоловічок плазом виповз на таку височінь?! — гнівно скрикнув я. — Хіба ви не чинили опору цьому, Агнес? Зважте, що вийде з цього! Вам не можна мовчати. Ви не повинні дозволити вашому батькові зробити такий божевільний крок! Ви маєте перешкодити цьому, Агнес, поки ще є час!
Не відводячи очей від мене, Агнес хитала головою, поки я говорив, і ледве помітно всміхалась — очевидно, від моєї запальності. Потім вона відповіла:
— Ви пригадуєте нашу останню розмову про тата? Невдовзі після того — не більше, ніж за два чи три дні — він уперше натякнув мені на те, про що я оце вам розповіла. Сумно було бачити, як у ньому боролися бажання змалювати це мені, як свій власний вибір, і незмога приховати, що він змушений зробити це. Я дуже зажурилася.
— Він змушений це зробити, Агнес? Хто змусив його?
— Урія, — відповіла вона, на хвилину завагавшись, — зробив себе незамінним для тата. Він хитрий і спостережливий. Він керував татовими слабкостями, заохочував їх і використовував, аж доки — скажу вам, як воно є, Тротвуде, — аж доки тато не став боятися його.
Вона ще більше могла б сказати; вона знала або підозрювала ще щось; я це ясно бачив. Та не міг я наважитися завдати їй болю запитанням, бо знав, що вона це приховує від мене, шкодуючи свого батька. Давно вже йшло до того, я відчував це: так, я не міг не зрозуміти, що давно вже йшло до того. Я мовчав.
— Його вплив на тата, — вела далі Агнес, — дуже великий. Він розпинається у своїй відданості і вдячності, — сподіваюсь, щирій, — але насправді влада в його руках, і, боюся, він зловживає своєю владою.
Я заявив, що він — мерзенний пес, і мені на хвилинку полегшало.
— Коли батько вів зі мною оту розмову, — продовжувала Агнес, — у цей самий час він заявив татові, що збирається покинути його; йому, мовляв, дуже не хочеться цього робити, але в нього є кращі перспективи на майбутнє. Тато тоді дуже засумував, і клопоти гнітили його більше, ніж будь-коли раніше; але його начебто підбадьорила пропозиція Урії стати його компаньйоном, хоч разом з тим тато трохи соромився її.
— А як сприйняли її ви, Агнес?
— Я зробила те, Тротвуде, — відповіла вона, — що мені здається правильним. Я певна була, що для спокою тата необхідно принести цю жертву, і порадила йому погодитись. Я сказала, що це полегшить тягар його життя, — сподіваюся, так воно й буде! — і що тоді він матиме більше часу для розмов та розваг зі мною. О, Тротвуде, — скрикнула Агнес, витираючи сльози, — мені іноді здається, що я ворог батька, а не любляча його дитина, я ж бо знаю, як змінився він заради своєї любові до мене. Знаю, як обмежив він коло своїх розваг і обов'язків, зосередивши всю свою увагу на мені. Я знаю, від якої безлічі речей відмовився він заради мене, як безнастанні думки про мене затьмарили його життя, послабили його міць і енергію, що завжди спрямовані були до однієї мети. Якби спроможна я була дати собі раду! Якби могла я відновити його сили, що їх він втратив заради мене!
Ніколи раніше не бачив я, як Агнес плаче. Я бачив сльози на її очах, коли приносив додому нові відзнаки зі школи, бачив сльози, коли востаннє розмовляв з нею про батька, бачив, як відвернула вона голівоньку, коли ми прощались. Але ніколи не бачив її в такому смутку. Я сповнився жалю і спромігся тільки безпорадно повторити кілька разів:
— Благаю, Агнес, не треба! Не треба, люба моя сестро!
Але Агнес була характером значно дужча за мене; вона не потребувала моїх заспокоювань. Знову набрала вона того спокійного чудового вигляду, який завжди в спогадах моїх відрізняє її від усіх інших; немовби хмарка зникла з ясного неба.
— Схоже, ми з вами вже не довго будемо залишатися наодинці, — сказала Агнес, — і доки в мене є змога, я хочу наполегливо попросити вас, Тротвуде, дружньо ставитися до Урії. Не женіть його геть, не обурюйтесь (я бачу, ви цілком схильні до цього) через те, що не подобається вам у ньому. Він, може, й не заслуговує на це, але він ніколи не завдавав нам певного зла. У будь-якому разі, подумайте спочатку про тата і мене.
Агнес не мала часу сказати ще щось, бо двері відчинились, і в кімнату впливла місіс Уотербрук. То була пишна леді, чи, може, вона тільки носила пишне вбрання — напевно я цього сказати не можу, бо не знаю, де кінчалося вбрання і починалася леді. Я туманно пригадував, ніби бачив її в театрі — обличчя її здавалося мені тоді відбитим у поганому проекційному ліхтарі; але вона, очевидно, пам'ятала мене дуже добре і, мабуть, підозрювала, що я і досі п'яний.
Проте помалу пересвідчившись, що я тверезий і (сподіваюсь!) пристойний молодий джентльмен, місіс Уотербрук порівняно пом'якшала і запитала, по-перше, чи часто гуляю я в парках, і, по-друге, чи часто буваю я у світі. Після моєї негативної відповіді на обидва запитання мені здалося, що я знову впав у її очах; але вона вміло приховала це і навіть запросила мене обідати на завтра. Я прийняв запрошення і пішов додому. Перш ніж вийти, я спитав у конторі про Урію, не знайшов його там і залишив свою візитну картку.
Наступного дня, прийшовши обідати, я почув запах баранини, що війнув через відчинені головні двері. Очевидно, я був не єдиним гостем, бо колишній розсильний допомагав лакеєві і оголосив моє ім'я. Він у міру своїх здібностей удавав, ніби ніколи не бачив мене раніше; а проте ми добре знали один одного. Совість змусила нас обох стати на деякий час боягузами.
Я познайомився з містером Уотербруком — літнім джентльменом з короткою шиєю у величезному комірці; йому бракувало тільки чорного носа, щоб бути портретом мопса. Він сказав мені, що щасливий мати честь познайомитися зі мною; після того, як я засвідчив повагу свою до місіс Уотербрук, він урочисто відрекомендував мене страховидній леді у чорному оксамитовому вбранні і великому чорному оксамитовому капелюсі; дама ця, скільки пригадую, скидалася на близьку родичку Гамлета — скажімо, його тітку.
Цю леді звали місіс Генрі Спайкер; був там і її чоловік, такий холодний джентльмен, що навіть волосся його здавалося не сивим, а вкритим інеєм. Всі виявляли величезну пошану до обох Спайкерів; Агнес пояснила мені, що містер Генрі Спайкер був пов’язаний з кимсь чи з чимсь, я вже забув, що стосувалося державної скарбниці.
Серед гостей побачив я Урію Гіпа, вбраного в чорний костюм і охопленого глибокою смиренністю. Коли я потиснув йому руку, він сказав, що гордий бути поміченим мною і що відчуває вдячність до мене за таку ласку. Та краще хотів би я, щоб він був менше вдячний мені, бо він, на знак вдячності, цілий вечір крутився коло мене. Коли я тільки починав розмовляти з Агнес, то міг бути певний, що його оголені очі й мертвенне обличчя стежать за нами.
Були там й інші гості — всі наглазуровані для цієї події, на моє здивування, як вино. Але один з гостей привернув мою увагу ще до своєї появи, бо його оголосили під іменем містера Тредльса. Миттю згадав я Салем-Гауз: «Невже це Томмі, — подумав я, — той Томмі, що малював скелети?»
З великою цікавістю чекав я на містера Тредльса. Він виявився скромним, несмiливим молодим чоловіком з кумедною шапкою волосся і з широко розкритими очима; він так швидко сів у куточок, що мені важко було розгледіти його як слід. Нарешті я таки спромігся добре придивитися до нього і переконався, що або мої очі зраджують мене, або це — давній сердечний Томмі.