Здається мені, що коли б я навіть бачив, як він стає огидною п’ятою на голову містера Вікфілда, то й тоді не міг би я ненавидіти його більше.
— О боже мій! Так, мастере Копперфілд! — продовжував він м’яким голосом, що явно суперечило діям його рук, які навіть і не думали зменшувати тиск. — Це безсумнівна річ! І наслідком були б розорення, ганьба, хтозна що! Містер Вікфілд це знає. Я лише вбогий його слуга, і він підносить мене на висоту, якої я ніколи не сподівався досягти! Як мені віддячити йому?
Обернувшись до мене обличчям, але не дивлячись на мене, він забрав свої криві пальці від столу і почав повільно й задумливо скребти ними свої худорляві щелепи, немовби голячись.
Добре пригадую, як билося моє серце, коли переді мною сіріло його бридке обличчя, освітлене червоними відблисками вогню.
— Мастере Копперфілд… — почав він, — але я вас затримую?
— Ви мене не затримуєте. Я зазвичай лягаю пізно.
— Спасибі, мастере Копперфілд. Я піднісся над своїм мізерним становищем від тих часів, коли ви вперше привітали мене. Це правда. Але все одно я людина вбога і мізерна. Сподіваюся, що завжди буду я мізерним і смиренним. Ви не розчаруєтесь у моїй смиренності, якщо я розкрию вам маленьку таємницю, мастере Копперфілд? Ні?
— О, ні! — приневолив я себе вимовити.
— Спасибі! — він витяг хустинку і почав витирати долоні. — Міс Агнес, мастере Копперфілд.
— Ну, Уріє?
— О, як приємно чути, що ви так невимушено звете мене Урією, — вигукнув він і підстрибнув, мов конаюча риба. — Чи вона не здалася вам дуже прекрасною сьогодні ввечері, мастере Копперфілд?
— Вона здалась мені такою, як і завжди: в усіх розуміннях кращою від усіх інших, — відповів я.
— О, дякую! Це так слушно! — промовив він. — О, дуже дякую вам за це!
— Нема за що, — згорда відповів я. — Нема причини вам дякувати мені за це.
— Саме ця причина, містере Копперфілд, — вів далі Урія, — і є, правду кажучи, тією таємницею, яку я хотів собі дозволити розкрити вам. Хоч який я вбогий і смиренний, — він почав ретельніше витирати свої долоні і досліджувати їх при світлі каміна, — хоч яка вбога і смиренна моя мати, хоч яким низьким був завжди наш бідний, але чесний дім, образ міс Агнес (я сміливо довіряю вам свою таємницю, мастере Копперфілд, бо я завжди любив вас від того першого моменту, коли мав приємність побачити вас в екіпажі, запряженому поні) роками ховався в моєму серці. О, мастере Копперфілд! Як чисто і ревно кохаю я саму землю, по якій ходить моя Агнес!
Здається, в мене з'явився відчайдушний намір схопити розпечену коцюбу і проколоти його нею. Це шокувало мене, наче куля, якою пальнули з гвинтівки, і мене аж пересмикнуло. Я уявив собі Агнес, ображену бридкими думками цієї рудої тварини, коли подивився на нього, який він сидів хитрющий, наче його внутрішня натура опинилася назовні і захопила його тіло, і голова моя пішла обертом. Мені здалося, що він роздувається перед моїми очима; вся кімната сповнена була відгомоном його голосу; я мав дивне відчуття (мабуть, воно знайоме кожному), наче я вже все це бачив раніше і був певний, що знаю, які будуть його подальші слова.
Я вчасно помітив на його обличчі свідомість власної сили, це допомогло мені повернутися до тями і миттю згадати прохання Агнес, на яке я зважав найбільше. Хвилину тому здавалося мені неможливим, щоб з таким самовладанням зміг я спитати його, чи розповів він про свої почуття Агнес.
— О, ні, мастере Копперфілд, — відповів він, — о, що ви, ні! Я не казав цього нікому, крім вас. Бачте, я тільки починаю виповзати зі свого приниженого становища. Я покладаю багато сподівань на те, що вона помітить, який я корисний для її батька (а я справді дуже корисний для нього, мастере Копперфілд), як я торую для нього шлях і скеровую його правильним напрямком. Вона така віддана своєму батькові, мастере Копперфілд (о, як приємно бачити таку люблячу доньку!), що, здається, заради нього вона зможе добре поставитись і до мене.
Я зрозумів глибину всього плану цієї каналії і добрав, чому він розкрив свої наміри.
— Якщо ви будете такі ласкаві приховувати мою таємницю, мастере Копперфілд, — вів він далі, — і взагалі не йтимете проти мене, то я вважатиму це за особливу ласку. Ви не захотіли б робити мені неприємностей. Я знаю, яке у вас добре серце; але ж ви мене знали тільки в мізерному становищі (в мізернішому, слід було б мені сказати, бо я й досі мізерний), і тому ви несвідомо могли б бути налаштовані проти мене й налаштовувати проти мене мою Агнес. Я зву її моєю, як бачите, мастере Копперфілд. Сказано в одній пісні: «Від корон відмовлюсь я, щоб сказати їй — моя». І одного чудового дня я сподіваюся зробити це.
Люба Агнес! Я вважав її занадто прекрасною для будь-якого чоловіка, і невже судилось їй стати дружиною такого негідника?
— Нема чого тепер поспішати, мастере Копперфілд, — продовжував Урія свою слизьку мову, поки я сидів, дивися на нього і думав свої думки. — Моя Агнес ще дуже юна, а матуся і я йтимемо нашим шляхом вгору і зробимо ще багато нових удосконалень, доки це буде цілком зручно. Отже, я матиму час помалу познайомити її з моїми сподіваннями, як дозволять обставини. О, я такий вдячний вам за довіру. Уявіть собі, яка це втіха знати, що ви розумієте наше становище і напевно, не бажаючи спричинитися до сімейних неприємностей, не йтимете проти мене.
Він схопив мою руку, яку я не насмілився забрати, міцно стиснув її, а потім глянув на годинник.
— Боже мій, — сказав він, — вже по першій! Так непомітно лине час в щирій розмові, мастере Копперфілд, що вже майже пів на другу!
Я відповів, що мені здалося, ніби вже пізніше. Не можу сказати, щоб мені це справді здалось, але моя здатність продовжувати розмову цілком вичерпалися.
— Боже мій, — задумливо сказав він, — уже, мабуть, години дві тому всі лягли спати в будинку, де я зупинився, у готельчику біля Нью Рівер.
— Шкода, — відказав я, — що в мене тільки одне ліжко, і що я...
— О, не турбуйтеся про ліжко, містере Копперфілд, — підхопив він, закидаючи ногу на ногу. — Проте ви не будете заперечувати, якщо я ляжу перед каміном?
— Коли так, — сказав я, — то прошу, лягайте в моє ліжко, а я влаштуюся перед каміном.
Висловлюючи своє приємне здивування, він так голосно відмовився, що, мабуть, крики його досягли слуху місіс Креп. Моя господиня тим часом спала, очевидно, у віддаленій кімнаті внизу, і уві сні заспокоювало її стукотіння несправного годинника, на який вона посилалася завжди під час наших невеличких суперечок про пунктуальність: годинник цей завжди відставав не менше ніж на три чверті години, і вранці завжди довго радилися, наскільки треба його поставити вперед. Жодні вмовляння не могли змусити скромного мерзотника лягти в моїй спальні, і я мусив якнайкраще влаштувати йому відпочинок перед каміном. Матрац від канапи (що був занадто короткий для його довгов'язої постаті), подушки, ковдра, простирадло, скатертина і пальто — ось із чого влаштував я йому ліжко, за яке він розсипався в подяках. Я позичив йому також нічний ковпак, який він одразу натяг і в якому він мав неймовірно потворний вигляд, і я більше ніколи сам його не вдягав.
Ніколи не забуду цієї ночі. Ніколи не забуду, як я крутився з боку на бік; як бентежили мене думки про Агнес і про це створіння; як міркував я, що можу зробити і що слід мені зробити; як вирішив я, що найкращим для її спокою буде не робити нічого і тримати при собі цю новину. Коли мені вдавалося заснути на кілька секунд, то переді мною поставали обличчя Агнес з її ніжними очима та її батька, який з любов'ю дивиться на неї, і сповнювали мене невимовним жахом. Коли я прокидався, згадка про Урію, який лежить у сусідній кімнаті, душила мене, мов кошмар, і гнітила мене свинцевим тягарем, немовби в моїй квартирі оселився сам диявол.
Усі мої сни проймала думка про розпечену коцюбу. Повсякчас мені ввижалося, що я вихопив її з каміна і простромив тіло Урії. Зрештою ця думка так опанувала мене, хоч я й знав, що це тільки моя хвора уява, що я мусив вийти в сусідню кімнату подивитися на нього. Він лежав на спині, далеко простягши ноги, з горла його виривалося хрипіння, з носа — сопіння, а рот його був розкритий, як віконце поштової контори. У дійсності він був значно гірший, ніж у моїй збентеженій уяві. І після цього я мимоволі кожні півгодини виходив подивитися на нього. А довжелезна ніч, здавалося, не мала кінця, i хмарне небо не обіцяло дня.