Мати-Засновниця потягла Донію з кімнати, щоб розкритикувати її дії перед Сенатором фон Імпірінс — без сумніву, вона планувала показати чоловікові, що він не зміг навчити свою дочку поводитися серед Вельмишановного панства. Зазвичай я йшла за ними, але сьогодні мені випала рідкісна нагода.
Сканер сітківки Донії все ще залишався на панелі комп’ютера.
Лише один погляд, подумала я, простуючи до панелі управління. Це може бути моєю єдиною можливістю: на власні очі побачити аватари дітей цих аристократів... Єдиною можливістю оцінити небезпеку на горизонті Донії. Я ні з ким не говоритиму.
Я вдягла гарнітуру, і зміна оточуючого середовища мене дезорієнтувала. Я увірвалася в нову реальність, у якій аватар Донії стояв на одній із численних скляних платформ, що рухалися в пустоті.
Відчуття невагомості заповнило мій шлунок. Я насилу ковтнула, намагаючись позбутися цього відчуття. Коли перше здивування минуло, я помітила інші аватари... Мене оточували вишукано вдягнені юні Гранди і Вельможні Панни імперії, які сміялися в порожнечу, що убила б їх у реальному житті. Надміру яскраве неприродне зоряне світло підкреслювало штучну красу комп’ютеризованих образів, які вони обрали для себе.
Чітко усвідомлюючи, що використовую аватар Донії, я повільно піднялася кришталевими сходами, що з’єднували між собою платформи. Я рухалася туди, куди бажав мій розум, проходячи повз аватари, які, здавалося, не звертали на мене уваги. Я мовчала, сподіваючись уникнути зайвої уваги. Пролунало кількох здивованих привітань через несподіване повернення Сайдонії, але, здається, ніхто ні про що не здогадався.
До мене долітали уривки розмов:
«...найспокусливіший інтоксикант...»
«...імплантацію світлих пластів потрібно робити зі смаком, щоб не переступити межі між підкресленням достоїнств і кричущим несмаком...»
«...який вульгарний аватар. Не уявляю, чим вона думала...»
Я відчула полегшення, коли усвідомила безглуздість їхніх розмов. Після кількох хвилин підслуховування, я не почула нічого, що б насторожило мене або попередило про будь-яку хитрість чи обман. Це були діти. Зіпсуті, бездарні діти з могутніх сімей, що вихвалялися своїм високим соціальним становищем.
Якщо серед цього юного Вельмишановного панства і були гадюки, вони або настільки вправно замаскувались, що їх зуби залишилися невидимими, або ще не достатньо виросли для наявності в них отрути.
А тоді за моєю спиною пролунав голос.
— Ви так уважно за всіма спостерігаєте, Вельмишановно Панно Імпірінс.
Від переляку я підскочила в реальному житті, бо вірила, що перебуваю подалі від натовпу. Я б ніколи не допустила, щоб у реальному світі хтось підкрався до мене, але мої віртуальні почуття були недостатньо розвинені й повністю викривлені.
Я повернулася — перед моїми очима постав аватар, зовсім не схожий на інші.
Дуже не схожий на інші.
Цей молодик був абсолютно голим.
Він посміхнувся, побачивши мій приголомшений погляд, і томно пригубив келих вина, який був відображенням того, що його тіло споживало в реальному житті.
Його аватар відрізнявся від блиску явної досконалості інших. Натомість він був демонстрацією недоліків: волосся — подібне до брудної швабри кольору міді, очі — вражаюче, майже лякаюче, блідо-блакитні, обличчя — злегка поцятковане сонячними плямами. Це веснянки, згадала я, роздивляючись його. Навіть м’язи — і ті були сформовані некрасиво, і якщо пильно придивитися, можна було побачити їх незначну асиметрію. Його боти краси зазнали невдачі... або він наростив м’язи під час справжніх фізичних навантажень.
Це неможливо. Жоден із цієї пустоголової кампанії не захоче добровільно навантажувати себе.
— А тепер, Вельмишановна Панно, — весело зауважив молодик, — ви пильно дивитеся на мене.
Так, я робила те, чим славилися Діаболіки: зупинила на ньому пильний, хижий погляд — занадто непорушний для справжньої людини. Мої очі були порожніми і бездушними, якщо я не імітувала почуття. Мати-Засновниця стверджувала, що від цього погляду волосся на потилиці стає дибки. Навіть крізь аватар Сайдонії моя справжня сутність просочилася назовні.
— Пробачте мені, — сказала я затинаючись, промовляючи незвичну для мене фразу. Ніхто не вимагав вибачень від Діаболіків. — Ви повинні розуміти, що на це важко не дивитися.