Це було схоже на великий шматок сміття, що наближався до нас. Він підпливав усе ближче і ближче, доки не набув певної форми: довгої й циліндричної.
Я із жахом зрозуміла, що це було не сміття.
Це була ракета. І вона розірве цей купол на шматки.
Ми з Тайрусом усвідомили це одночасно.
— Біжи, — крикнув Тайрус, але я вже була на ногах, і ми помчали через мирний, ідилічний сад до дверей, за якими відкривався безпечний коридор...
Громовий вибух похитнув світ навколо нас. Коли в кристалічних вікнах відкрилася рвана діра, нас із ревом затопила синя атмосфера й купол розгерметизувався. Сильний вітер збив мене з ніг. Я відчула, як мене відриває від землі...
Його рука схопила мою долоню й потягнула мене вниз. Навколо, у шаленому вихорі кружляли потоки синіх газів і обпалювали мені очі. Я озирнулася і побачила, як блакитне небо витікає в порожнечу простору — у палаючу, надщерблену пробоїну, що утворилася в тому місці, куди вдарила ракета.
— Видихни! — прокричав мені Тайрус, його голос рознісся по вітру. — Видихни все!
Я відчайдушно видихнула все повітря з легенів. Хватка Тайруса ослабла, бо він намагався втриматися за стовбур дерева, за який попередньо схопився, тому я вчепилася в його одяг і видерлася по ньому на дерево. Потім вільною рукою я підтягнула Тайруса, дуже сподіваючись, що дерево достатньо надійно вкоренилося, аби протистояти зовнішньому тиску.
Воно пустило міцні корені.
Вітер стих, коли останні шматки атмосфери вилетіли у відкритий космос, і раптом ми з Тайрусом залишилися в кімнаті без тиску.
Мене охопив жах, коли я усвідомила, що ми оточені холодним космічним простором.
Моє серце почало шалено калатати тоді, як тиск пульсував під моєю шкірою і в очах, а потім я відчула зловісне поколювання під шкірою. Гази мого тіла прагнули вирватися назовні, і якби ми не видихнули, наші легені вже зірвалися б. У нас була лише мить, щоб утекти, перш ніж ми помремо. Обличчя Тайруса було спотворене від болю, але він намагався злізти з дерева, щоб дістатися до дверей, вказуючи на них рукою, аби я зрозуміла, куди йти.
О, яке полегшення. Як і в усіх зовнішніх приміщеннях, у цій кімнаті була шафа декомпресії, і відсутність тиску в куполі призведе до її відкриття.
Ми дуже повільно пливли до тієї шафи, тоді як відчуття поколювання наповнювало кінцівки, очі і вуха, пульсуючи й утворюючи пухирі на шкірі. Я побачила, що Тайрус, який плив поруч зі мною, перестав рухатися, і я зрозуміла, що він знепритомнів, тому схопила його і рушила далі, намагаючись побороти наступаючу темряву безсвідомості, тоді як моя голова ставала все легшою, а слина на язиці зашипіла й почала кипіти разом із рідиною в очах. Печіння в грудях наростало, я хапалася за все, що траплялося на моєму шляху, у боротьбі за обидва наші життя, у вухах несамовито відбивалося серцебиття, а потім я нарешті опинилася біля декомпресійної шафи.
Я відчинила її і заштовхнула всередину Тайруса, а потім підтягнулася сама і заблокувала двері, невелика шафа почала із шипінням герметизуватися навколо нас. Але дихати легше не стало. У наших організмах майже не лишилося кисню. У тьмяному світлі ламп я побачила, що Тайрус посинів, і я почала водити руками по стіні, шукаючи кисневу маску.
Тільки одна.
Одна.
Я натягла її на обличчя Тайруса, а потім підступила темрява й поглинула мене.
42
ХОЛОДНЕ ПОВІТРЯ вривається. Вривається.
А потім зникає. Я зробила вдих і почала задихатися.
— Розплющ очі! — долинув ніби здалеку голос Тайруса.
Щось притиснулось до мого обличчя і я змогла дихати, але тільки-но в голові дещо прояснювалося, воно зникло, і я знову почала задихатися.
Я змусила себе розплющити очі й побачила обличчя Тайруса, який схилився наді мною, і його довге, м’язисте тіло, що притулилося до мене. Він знову приклав кисневу маску до мого обличчя.
— Що... що... — пробурмотіла я приглушено через маску, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Він забрав маску, і я затримала подих, поки він робив глибокий вдих.
— Камера... немає повітря... по черзі.
Він знову притиснув маску до мого обличчя і я зробила кілька глибоких вдихів, вдячних вдихів, але дуже швидко маска знову зникла, і Тайрус ковтнув повітря.
— Диверсія, — промовив він, а потім додав: — Більше ніяких розмов. — і знову притиснув мені до рота маску.
Ось так по черзі ми робили відчайдушні ковтки повітря. Я знала, що це не може тривати вічно. Ми могли залишатися замкненими в цій пастці годинами, можливо, днями, перш ніж хтось здогадається шукати нас тут. Нам пощастило, що шафа загерметизувалася й зберегла нормальний тиск і температуру, але це була лише тимчасовий захід. Щоб ми дочекалися порятунку, сюди має надходити повітря. Якщо цей механізм дистанційно відключили, тоді, швидше за все, вимкнули й аварійну сигналізацію, що мала сповістити про розгерметизацію.