— Знаєш, чому я хочу бути подалі від тебе, Тайрусе? — тихим голосом запитала я. — Тому що ти робиш велику помилку, збираючись одружитися на Елантрі. Так, ти отримаєш трон і підтримку бабусі, але ніколи не довірятимеш їй, ніколи не поважатимеш свою дружину, і ніколи не зможеш спати спокійно у своєму ліжку. Ти гідний більшого. Ти заслуговуєш на краще. Я не хочу бачити, як ти це робиш, тому я буду вдячна, дуже вдячна, Ваше Високопреосвященство, якщо не буду тут найближчими роками!
Він підійшов і схопив мене за плечі, пильно вдивляючись у мої вічі своїми палаючими очима.
— Чому це тебе турбує?
— Як ти можеш мене про це запитувати? — закричала я на нього. — Ти розмовляєш зі мною так, ніби я людина, а потім розвертаєшся і поводишся як з істотою, що абсолютно позбавлена почуттів! Хто я для тебе, Тайрусе? Хіба так важко повірити, що я переживаю за тебе? Що я можу...
Я схаменулася, злякавшись.
Його пальці вп’ялися в мою шкіру.
— Що ти можеш? Що ти можеш, Немезідо?
У моєму горлі застряг клубок. Я не могла вимовити ні слова. Ці підступні склади хотіли зірватися з моїх вуст.
Що я можу любити тебе.
— Немезідо, — м’яко почав Тайрус, — на кораблі ти сказала мені, що ніколи не зможеш пережити почуття любові. Ти сказала, що не здатна переживати за мене або відчути хоча б крихту тієї любові, що я відчуваю до тебе, — він притягнув мене ближче, наші вуста були на відстані одного подиху. Він відчайдушно вдивлявся в моє обличчя. — Це було брехнею?
Клубок у горлі піднявся вище.
— Скажи чесно. Будь ласка, просто скажи мені, що ти відчуваєш, і якщо на кораблі ти дійсно говорила правду, я більше ніколи не потурбую тебе цим запитанням.
Слова ніби витягали з мене кліщами.
— На кораблі... я сказала неправду.
Його великий палець погладив мої губи, його очі засяяли.
— Тобто ти здатна на почуття й емоції. Я можу сподіватися, що ти відчуваєш до мене те саме, що і я до тебе?
Я зазирнула йому у вічі, миттю пригадавши відчуття його губ на моїх вустах у декомпресійній кімнаті.
— Ти все ще відчуваєш те саме? — прошепотіла я.
— Я ніколи не переставав відчувати це. І ніколи не перестану.
Усередині мене наростав страх, але я більше не буду боягузкою. Не цього разу.
— Не одружуйся з Елантрою, Тайрусе. Я... я не хочу, щоб ти одружувався з нею.
Він розплився в посмішці.
— Тоді я не стану цього робити.
І його вуста накрили мої, його руки стисли мене в обіймах. Він обхопив мою потилицю і я вигнулась, щоб якомога ближче притиснутися до нього, ніби намагалася злитися з ним в одне ціле. Щетина на його підборідді шкрябала мені щоки; його наполегливі губи відкрили мої вуста і наші язики переплелися. Кожен сантиметр його тіла був теплим, сильним, притягував як магніт, і моя настороженість зникла, коли я нарешті прийняла почуття, котрих жадала, як наркотику, відтоді, як він востаннє торкнувся мене.
Тайрус підхопив мене на руки і притис до столу, а його гарячі губи цілували мою шию. Я запустила пальці в його мідне волосся, і те, наскільки владно я схопила його за пасма, злякало мене. Тепер він був моїм, він був моїм. І він був досить розумним і хитрим, щоб вберегти своє життя, навіть якщо кине виклик Сигні й відмовиться виконати її вимогу одружитися з Елантрою.
— Ти... ти любиш мене? — запитала я його, не наважуючись сказати ті слова, що не властиво говорити відносно Діаболіка. А потім я зрозуміла, що сказала. Але перш, ніж я відчула страх, він відповів:
— О, так, я люблю тебе, — він відсторонився, щоб поглянути на мене своїм шаленими очима. — Я любив тебе, коли ми покидали Люміну, коли ми боролися зі смертю, намагаючись не вилетіти у відкритий космос, і коли ми розділяли наш останній ковток повітря. Ти хоробра, чесна і сильна, ти єдина, хто здатен розгледіти справжнього мене. Скажи, що ти теж любиш мене.
У ту мить почуття затопили мене з нищівною силою.
— Так. Я люблю тебе, Тайрусе.
Його спокійну, обережну поведінку, що так не подібна до моєї. Його вміння прораховувати вчинки всіх оточуючих на десять кроків уперед, що так відрізняється від моєї необачності й поспішності. Його здатність сприймати мене не як істоту, і його ставлення до мене як до людини, а не як до тварини або нижчого створіння, хоч за походженням він вищий за всіх інших. Його відмову пожертвувати життям Діаболіка заради власного виживання в декомпресійній кімнаті.
Усі ці маленькі вчинки означали так багато, тому ніхто й ніколи не зміг би зайняти його місце в моєму житті. Так, я любила його так само сильно, як любила Сайдонію, але в певному сенсі почуття до нього дуже відрізнялися від почуттів до неї. Він був голодом, спрагою і потребою, і я навіть не думала, що здатна на подібні почуття.