— Її життя для мене значить більше, ніж ви можете собі уявити, — сказав він.
Донія відсторонилася від мене.
— Немезідо, — мовила вона, усе ще не зводячи очей з Тайруса, — мені потрібно поговорити з Його Високопреосвященством наодинці.
Я не одразу зрозуміла, що це був наказ.
— Ти хочеш, щоб я вийшла?
— Так, — відповіла Донія, навіть не поглянувши в мій бік.
Довгий час я була Сайдонією Імпірінс. Тривалий час я сама віддавала накази. Було дивно знову опинитися в ролі підлеглої. Ні, не просто підлеглої. Я була Немезідою дан Імпірінс, а Донія була моєю господинею.
Раптом думка, яка ніколи раніше не турбувала мене, здалася неприємною і дивною. Я знала, що Сайдонія ніколи не сприймала мене як власність. І я ніколи не повинна була виконувати її накази — наші відносини були не такими. Але в подібних випадках вона сприймала як належне той факт, що її воля не обговорюється.
Здається, Тайрус здогадався, про що я подумала.
— Це має безпосереднє відношення до Немезіди. Вона повинна залишитися.
— Ні, — сказала я. Сайдонія бажає поговорити з ним на самоті, отже, так і буде. — Я залишу вас наодинці.
Із цими словами я вийшла, давши змогу двом Вельмишановним Панам поговорити один з одним без мене.
Минали хвилини. Потім минуло півгодини. Весь цей час я робила підтягування. Нарешті Донія зайшла в кімнату і стояла мовчки, спостерігаючи за мною, а на її обличчі застиг вираз, який я не могла зрозуміти.
Я опустилася на підлогу.
— Тайрус уже пішов?
— Так. Я сказала йому, що тепер бажаю поговорити наодинці з тобою.
Тобто вона не збирається розповідати мені, про що вони розмовляли. Мабуть, моє незадоволення відобразилося на обличчі, тому що брови Донії злетіли вгору й вона насупилася.
— Він дуже переживає за твоє майбутнє.
— Так, звісно.
— Дуже переживає, — наголосила вона, а потім невпевнено промовила: — Він... любить тебе. Сильно.
Рум’янець залив моє обличчя.
Вона уважно поглянула на мене.
— І ти теж до нього не байдужа, — вона нахилила голову і хвилину стояла, розгладжуючи свою спідницю. — Ти довіряєш йому? — нарешті запитала вона.
— Я вже говорила тобі, що довіряю.
Вона стисла руки в маленькі кулачки і підняла голову.
— Я пам’ятаю твою здогадку щодо Великих Змагань. Ти сказала, що Тайрус має відношення до тієї аварії.
— Звісно, — відповіла я, не розуміючи, чому вона про це згадала зараз, — він сам мені розповідав.
— Ти усвідомлюєш, що Дандрас помер, Немезідо. Тебе не бентежить, що Тайрус здатний відібрати в людини життя?
— Це був нещасний випадок.
— Та невже? Він знав про ризик. Він пожертвував життям людини заради політичних ігор. Той, хто з такою легкістю здатен пожертвувати життям однієї людини, може легко піти на більші жертви.
Подібні вчинки були властиві таким людям, як я і Тайрус, але для Донії, вони могли здатися справжнім варварством. Я ретельно продумала свою відповідь.
— Тайрус не бажав його смерті. А я вірю, що наміри мають значення. Крім того... — я іронічно посміхнулася, — я сама не безневинна. Ти на власні очі бачила, як я вбила людину.
— Це була зовсім інша ситуація, — м’яко відповіла вона і скривилася.
Я не сказала вголос те, про що думала. Ні, це не було іншою справою. Сутера ну Імпірінс не повинна була помирати. Це не було нещасним випадком.
— Я лише... я хвилююся, Немезідо...
— Якщо ти переживаєш за мене, то дарма. Це я повинна захищати тебе, а не навпаки. Про що ви розмовляли? Тепер у тебе якийсь дивний настрій.
Вона підійшла до одного з вікон, що виходило на небесний купол, сонце освітило її волосся, яке все ще залишалося штучно знебарвленим.
— Пам’ятаєш, що я сказала тобі перед твоїм від’їздом із фортеці? Я сказала, що радше помру, ніж втрачу тебе.
— Як я можу таке забути? — тремтячим голосом відповіла я.
Вона знову поглянула мені у вічі.
— Я люблю тебе, Немезідо. Дуже. Мабуть... якщо бути відвертою до кінця, я люблю тебе так само, як і Тайрус.
— Я не думаю... — я замовкла. Спершу я подумала, що Донія неправильно зрозуміла почуття Тайруса до мене.
Але, можливо, це не так. Я згадала її реакцію на мою пропозицію зблизитися з Гладдіком. Тоді я вирішила, що вона засмутилася, бо не бажала ні з ким його ділити.
Мені не спадало на думку, що вона засмутилася, бо не бажала ні з ким ділити мене.
— Ти завжди була зі мною, — промовила Донія, її голос прозвучав глухо і відсторонено. — Коли мати кричала на мене, а батько пропадав на роботі, ти була поряд, і мені більше нічого не було потрібно. Коли на соціальних форумах я повинна була шукати собі партнера серед вищих Вельмишановних Панів, то розуміла, що мені ніхто не потрібен. У мене вже було все, чого я бажала. Я хотіла лише одного — щоб ми з тобою завжди були разом. Мені важко бачити, як ти дивишся на нього, Немезідо. Знати, що ти здатна на подібні почуття — це чудово, але мені боляче це бачити.