У домофоні прозвучав злісний голос Елантри.
— Марно сподіваєтесь, — радісно викрикнула вона, — отрута вже проникла у ваші організми. Я перевірила її, щоб переконатися, що вона дійсно смертельна. Минула година, перш ніж отрута подіяла на шкіру Ексалтіда і він почав помирати, але гуманоїдні створіння витриваліші й подібні речі діють на них повільніше. Думаю, з вами двома все відбудеться набагато швидше.
Я розлючено кинулася до дверей. Мої руки відскакували від них, а кулаки пронизував гострий біль. Донія задихалася і я повернулася до неї. Вона стояла на колінах біля підніжжя умивальника — рукава її сукні промокли, шкіра вся покрилася плямами, і тут я почула, як шалено гупає моє серце, відчула, що моя шкіра спітніла, а біль у плечах посилився.
Жах усвідомлення пройшов тілом.
Елантра щойно замкнула нас.
Вона отруїла нас. Мабуть, це була та сама отрута, якою Тайрус планував скористатися, щоб отруїти Імператора.
Я обмила шкіру Донії, але отрута вже потрапила до її організму.
Сайдонія може померти.
— Елантро, будь ласка! — закричала я. — Елантро, прошу тебе, випусти нас звідси! Або хоча б мою компаньйонку. Будь ласка, даруй життя моєму Церемоніймейстеру Етикету. Благаю, випусти її! Елантро! Елантро!
У відповідь на свої голосіння я почула лише в’їдливі слова:
— Скоро сюди завітає Вельмишановна Пані Сигна, щоб провести майбутню невістку до Геліосфери. Гадаю, натомість їй доведеться допомогти мені вирішити, що робити з вашими тілами.
— ЕЛАНТРО, ЗА ТЕ, ЩО ТИ ЗРОБИЛА, Я ВИРВУ ТВОЄ СЕРЦЕ!
Відповіддю мені була тиша. Я почала вибивати двері, усвідомлюючи, що це наш єдиний шанс. Мені потрібно доправити Сайдонію до лікаря. Я повинна віднести її до медичних ботів. Я маю зробити хоч щось.
— Н-Нем...
Я обернулася — усередині все обірвалося від її вигляду. Обличчя Донії стало восковим, а очі — скляними і порожніми. Вона була схожа на ляльку-мотанку, яка впала під раковину, а плями на її шиї почали набрякати і перетворюватися на пухирі.
— Обмий.
— Я вже вмила тебе, — мій погляд затуманився. Я не могла відвести від неї очей. — Я все змила, Доніє.
— Себе.
Мої плечі горіли. Я подумала про того Ексалтіда, у якого була година, перш ніж отрута почала діяти. Діаболіки, безсумнівно, мали таку саму систему організму. Я заслуговувала на смерть за те, що завела Донію в цю пастку. Я не знала, що робити. Я молилася всім можливим богам, особливо божественному Космосу, який уже одного разу повернув мені Донію, я благала їх явитися і допомогти нам, бо я не зможу пережити це ще раз. Я не винесу цього знову.
Слабкою рукою Донія вказала на умивальник.
— Змий.
— Я не заслуговую на це, — викрикнула я. — Доніє, сподіваюся, ця отрута вб’є мене.
— Змий, — продовжувала наполягала вона. — Прошу тебе.
У голові туманіло. Я поливала плечі водою, поки біль не вщух.
Фізіологічні особливості Діаболіків. Отрута вийшла з мого організму, ніби її й не було. Я б віддала все, щоб помінятися своїм імунітетом із Донією.
— Я... Я не знаю, що робити, — сказала я їй. Подивившись на свої руки, я помітила, що вони всі в крові від моїх спроб вибити двері.
Тепер Донія стала сіро блакитного кольору, білки її очей почервоніли. Тремтячою рукою вона торкнулася мене, і я сіла навпочіпки — її тіло здалося мені тендітним і слабким, наче у птаха, бо насправді цього просто не могло бути, ні, ні, це відбувається не з нами...
— Люблю, — прохрипіла вона.
Я міцніше обняла її.
І вона обняла мене у відповідь так міцно, як змогла, їй дихання стало уривчастим і важким.
— Люблю... тебе...
А потім вона захрипіла і прихилилася до мене, а я знову згадала про Дедлі й міцно стисла Донію в обіймах, охоплена жахом, бо насправді це відбувається не з нами, ні, не з нами...
Вона перестала дихати і більше не рухалася, і тоді я зазирнула їй у вічі — поглянула в її очі, що стали мутними, як захмарене небо, у цих очах більше не було тієї іскри, яка була Сайдонією, ні, ні, цього не повинно було статися.
— Доніє! ДОНІЄ!
Я підняла і потрясла її. Я кричала на неї. Я щипала її шкіру, розвертала її, намагаючись добитися хоч якоїсь реакції: почути її плач або відчути, як вона поворухнеться, або хоч якось відреагує, але вона залишалася млявою і безвольною, вона померла, померла, і з мене вирвався пронизливий крик.
А потім усі сили разом залишили мене, і я змогла лише прихилити свою голову до Донії й прошепотіти: