— Я теж тебе люблю. Я люблю тебе. Я так тебе люблю. Пробач мене...
Але Донія померла — цього разу дивовижного порятунку не буде.
Я оніміла і просто сиділа й чекала, майже не рухаючись і не дихаючи, не в змозі зрозуміти, як усе могло трапитися так швидко, коли все пішло не так. Я чекала, прислухаючись до свого тихого, рівного серцебиття.
Я не розуміла, як це трапилося. Я не розуміла, як доля може бути такою жорстокою і гіркою.
А потім я почула звук кроків за дверима.
Я принишкла, сповнена темної, розплавленої злоби. Я почула, як Елантра зупинилася біля дверей і прислухається. А потім двері відчинилися, і вона наказала Служницям:
— Заберіть тіла. Скажіть Вельмишановному Пану Тайрусу...
Коли Слуга підійшов до мене, я підскочила на ноги й відкинула його до дальньої стіни. Крик Елантри пронизав повітря, але було надто пізно, я вже була поряд і тримала її за шию, як маленьку безпорадну дівчинку, якою вона і була поряд зі мною, я кинула її на стіл, що розколовся надвоє від сили мого удару. До мене наблизилися інші Слуги, але я відбилася від них і знову зосередила свою увагу на їх господині.
Елантра завивала і кричала від переляку, коли я пригасла її, і я знала, що щойно зламала їй кілька ребер, але мені було байдуже. Я роздряпала їй обличчя і викрутила руки в суглобах. А потім я взяла її за підборіддя і розвернула, щоб вона дивилася прямо мені у вічі.
— Будь ласка, — слізно благала вона.
Я запустила руку в м’яку плоть тіла Елантри Пасус і вирвала її серце, я була вся в крові, але гнів і злоба в мені не згасли, і все інше більше не мало значення. Гарячий і слизький орган був у моїх руках, а я дивилася на тіло, що лежало біля моїх ніг, і не могла зрозуміти, як це могло статися.
Що тепер?
Що тепер?
ЩО ТЕПЕР?
Я випустила з рук серце і пішла похитуючись, тіло Елантри незграбно лежало на підлозі. Мої руки й одяг були просякнуті кров’ю. Світло сліпило очі, а у вухах стояв шум, і на цей раз Сайдонія померла, вона була мертва, я бачила, як вона померла...
Я впала на коліна і мене знудило. Уся гниль і жовч вийшли з мене, але це ще було не все, бо як могло статися подібне, як...
Мене охопив жах, коли я почула кроки Вельмишановної Пані Сигни, а потім вона предстала переді мною: її обличчя посіріло зі страху, а подих перехопило від видовища бійні. Коли я підняла своє закривавлене обличчя, щоб поглянути на неї, вона вихопила енергетичну зброю.
— Не підходь до мене.
— Вона вбила її, — видихнула я. — Елантра вбила Донію.
Сигна обійшла мене, тримаючись на безпечній дистанції, і зазирнула в кожну кімнату. А потім дійшла до вмивальні. Вона довго вдивлялася всередину, а потім пішла геть.
— Значить, дівчина Імпірінс урешті-решт померла... — мовила Сигна.
А потім вона засміялася.
Вона сміялася.
Сміялася.
Сміялася!
Я кинулася на неї, але електричний імпульс відкинув мене, резонуючи в кожній клітині мого тіла, і я побачила, як Вельмишановна Пані Сигна наближається до мене зі зброєю в руках, не зводячи з мене свого яструбиного погляду.
— Це твоїх рук справа, чи не так? — закричала я, закипаючи від люті. Я звелася на ноги і поглянула на неї: обриси кімнати розмилися й потьмяніли, тепер єдине, що я бачила, це її жорстоке, безжалісне обличчя. — Ти все спланувала!
Сигна примружила очі.
— Дурненька, невже ти гадаєш, що я спробувала б отруїти Діаболіка? Я знаю, хто за цим стоїть, і це точно не я. Мертва Сайдонія Імпірінс, мертва Елантра Пасус... Два зайці одним пострілом. Це в стилі мого внука.
Її... онук...
Я заклякла.
— Ні, — сказала я.
Сигна підняла голову.
— Я знала, що він не пожертвує тобою, але мені було цікаво, як він вийде із цієї ситуації, — її тонкі брови злетіли вгору, коли вона оглядала сліди кривавої розправи. — Але тепер бачу, як. Здається, він вирішив, що дівчині Імпірінс краще померти замість тебе.
— Ні, — видихнула я.
— Мертва Сайдонія Імпірінс означає, що один Діаболік може зайняти її місце, — голос Сигни пульсував від отрути. — Звісно, цей Діаболік, без сумніву, помститься за смерть своєї господині, тож Тайрус зміг позбутися ще й Елантри, вирішивши, що я не зрозумію, чиїх рук ця справа... Але дарма він так вважав. Насправді, мене дуже ображає його самовпевненість: невже від справді думав, ніби зможе обманути мене. Я сама придумала цю комбінацію.
— Це неправда, — хвилі жару і холоду накривали мене, і я зазирнула в себе, аналізуючи почуте. Я схопилася кривавими руками за волосся, і у моїй пам’яті сплив спогад.