Я не виказала, що почула ці слова, але вони майже змусили мене посміхнутися, і цей імпульс здивував мене, тому що зазвичай я не розуміла гумору. Найсмішнішим був той факт, що ці Ексцеси не мали жодного уявлення про те, наскільки бездушною і генетично модифікованою була я.
Тепер переді мною стояло лише два завдання: змусити людей повірити, що я — Сайдонія, і, звісно, спробувати вижити.
9
УСЮ ПОДОРОЖ я просиділа в каюті разом зі Служницями, повторюючи і пригадуючи все, що мені було відомо про Імператорський Двір. Я уявляла, як у цей час Донія схвильовано міряє кроками кімнату, чекаючи, коли наш корабель вийде із гіперпростору, і я зможу відправити їй повідомлення.
Я змушувала себе лежати в ліжку по вісім годин, так само, як це робила б Донія. Їла стільки ж, скільки потребував її організм. І боролася з бажанням рухатися і хоча б трохи напружити м’язи.
Під час процедури урізання м’язової тканини я з легкістю зменшила кількість фізичних навантажень, бо була слабкою. Але зараз мені здавалося, ніби я ось-ось вибухну від надлишку нерозтраченої енергії. Я не дозволяла собі піддатися спокусі, інакше всі зусилля, яких я доклала задля зменшення м’язів, виявилися б марними.
Сайдонія завжди розповідала мені, що Космос — безкрайній і безмежний, але дотепер я не усвідомлювала цього повною мірою. Ми летіли через гіперпростір із неймовірною швидкістю, і, тим не менше, подорож тривала вже не перший тиждень. Ми все ще мандрували просторами нашої Галактики, і за вікном лежала порожнеча темряви без зірок.
Часом у гіперпросторі траплялися нещасні випадки. У минулому, коли відбувалася космічний корабель ламався й розпадався на частини під час подорожі в гіперпросторі, Імператор завжди відкрито говорив про подібні інциденти й оголошував дні міжгалактичної скорботи. Однак, коли трагічні випадки почастішали, їх почали замовчувати. Жахіття засекречували і приховували. Сенатор фон Імпірінс вважав, що причина аварій полягає у застарілих технологіях, що зорельоти вже віджили своє.
Ці катастрофи не лише вбивали людей, які були на борту кораблів, вони руйнували космічний простір. У тій частині космосу, де трапилася трагедія, утворювалася так звана зона смерті, яка поглинала будь-який корабель або планетарне тіло, що перебувало поблизу. Ці зони стали називати «вбивчий космос».
Тепер, коли я стояла на борту корабля і вдивлялася в неосяжну темряву, усвідомлюючи, що будь-якої миті щось може піти не так, і тоді нас спіткає та сама доля, вбивчий космос лякав мене ще більше.
Вихід із гіперпростору став для мене справжнім полегшенням. Це відбулося раптово: тільки-но корабель увірвався в шестирічну зоряну систему, — місце локації Хризантеміуму, — темрява відступила й у вікна зорельоту полилося світло.
У двері постукали і досередини зайшли кілька найманих працівників.
— Вельмишановна Панно Імпірінс, ми прибули до Хризантеміуму. Нам дали дозвіл на зближення.
— Добре, — а потім, пригадавши, що для Ексцесів дуже важливі безглузді люб’язності, я додала: — Дякую вам.
Робітники обмінялися поглядами, і чоловік, який стояв попереду, наважився запитати:
— Ви не будете проти, якщо ми подивимося на Хризантеміум із вашого вікна?
Оскільки я була високопоставленою особою, у моїй кімнаті був один із небагатьох оглядових отворів.
Я відійшла трохи вбік, щоб Ексцеси могли підійти до вікна і разом зі мною роздивитися Хризантеміум, до якого ми підлітали.
— Прошу.
Тільки-но зоряний корабель увійшов у зону дії гравітаційного поля, ми відчули сильний поштовх. Вікно затопило сліпуче світло трьох пар бінарних зірок, що оберталися навколо єдиного центру тяжіння.
Незабаром поміж сяючої білизни почали вимальовуватися темні обриси і корабель зайшов у такий собі стрій із зарядженої зброї, що дрейфувала у космосі, нагадуючи вишкірені зуби, які тільки й чекали на сигнал, аби вгризтися в нас.
— Боже мій, ми й справді тут, — прошепотіла одна із жінок-робітниць, — ми побачимо його на власні очі.
Решта лише мовчки кивнула, зберігаючи благоговійну тишу. Весь час, поки ми рухалися до місця стикування, судно злегка трясло. Гравітаційні поля в шести-зоряній системі були настільки хаотичними, що до Хризантеміуму можна було підлетіти лише через один вузький канал. Як пояснив хтось із робітників, навіть якби велика армада наважилася на атаку, кораблям, фактично, довелося б наближатися до фортеці колоною по одному, інакше зорі цієї системи просто розірвали б їх на шматки ще на підльоті.