Раптом мені перехопило подих.
Вони знову вдарили звіра струмом. А потім знову. І знову.
Я більше не бачила арени, перед моїми очима стояла та безпорадна дівчинка, яку вони кинули в мій загін. Та маленька дівчинка, яка тремтіла в кутку, доки відчай не охопив її і вона не простягла руку до моєї їжі. Я відігнала її, я закричала прямо їй в обличчя, і вона відсахнулася назад, тремтячи і заливаючись сльозами від жаху. Але я не вдарила її. Я не торкнулася до неї. Я довго дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що це за маленьке, безпорадне створіння, і ось тепер я навіть не могла зробити вдих, бо, побачивши, як вони мучать звіра на арені, я згадала її — ту маленьку дівчинку.
Звір на арені знову завив, отримавши черговий удар електричним струмом, тепер він уже почав люто гарчати на мучителів, до яких не міг дотягтися, він сповнився наростаючим гнівом, який незабаром виллється на щось, на когось, і мій шлунок стиснувся, бо я думала лише про ті удари струмом, які отримувала і які не припинялися, доки я більше нічого не бачила перед собою, доки я більше не могла стримуватися, доки більше не залишилося іншого вибору, окрім як накинутися на жертву, окрім як розірвати, покалічити і вбити її — і ось вона вже лежить мертва біля моїх ніг, перша людина, яку я вбила...
А потім Дедлі побіг до Ексалтіда, він більше не був схожим на невинну собаку, він нагадував смертельно небезпечного, м’язистого, народженого-і-вирощеного вбивцю. Ексалтід жалібно пискнув і закрив обличчя руками так само, як та дівчинка, коли я, нарешті, рушила на неї. Коли вона зрозуміла, що я збираюся її вбити, що я — жахливе створіння без жалю, без здорового глузду, без пощади. Я не знаю, що на мене найшло, коли я згадала той день, але я перескочила через огорожу і стрибнула на арену.
Коли я приземлилася на каміння, у залі запала могильна тиша, тільки налякані підвивання молодого Ексалтіда і страшне слиняве гарчання Дедлі порушували її. Вони обоє, Ексалтід і звір, поглянули на мене — на нову істоту, яка втрутилася в природний порядок речей, і в цю мить я із жахом усвідомила, що накоїла.
Я щойно вчинила те, чого Сайдонія ніколи б не зробила. Щось, на що вона ніколи б не наважилася. Стрибнути вниз на бойову арену на очах усіх цих людей. Це було безумством. Божевіллям.
Розлючена істота обійшла мене по колу, вивчаючи нову загрозу, і в цю мить ще одна жахлива думка промайнула в моїй голові.
Якщо я почну з нею боротися, я викрию себе перед усіма цими людьми. Перед Енміті, яка стоїть десь у натовпі і з першого погляду впізнає силу й рухи Діаболіка.
Але якщо я не стану боротися із цим звіром, він уб’є мене.
16
Я ЗРОБИЛА вдих і поглянула на натовп, який дивився на мене, готовий зрадити і розірвати мене у будь-яку хвилину. Я зможу це зробити. Я зможу. Я використаю лише ту силу, що доступна Донії, і переможу цю істоту. Я не стану рухатися, як Діаболік. Я не стану битися, як Діаболік. Але я все-одно переможу.
Люди, які прагнули завоювати прихильність спадкоємниці Імпірінс, врятувавши її, простягли вниз руки допомоги. Я побачила Гладдіка і навіть Тайруса Домітріана, які намагалися дотягнутися до мене. Елантра трималася осторонь, із жорстокою цікавістю спостерігаючи за мною.
Невені зірвала своє намисто.
— Сайдоніє!
Вона кинула намисто на ринг, і воно впало з тихим брязкотом.
Навіть в умовах всезагального жаху, спричиненого моїм скрутним становищем, натовп шоковано загув. Щойно Невені порушила табу, відкрито продемонструвавши всім, що її коралі — то зброя.
Я рушила в той бік, куди впало намисто, впевнена, що воно стане мені в пригоді.
Але Дедлі перекрив мені шлях, його ніздрі тремтіли, а гарчання стало глибоким і зловісним. Незважаючи на жест доброї волі Невені, намисто вже ніяк мені не допоможе.
Я повільно відступила від істоти, яка рушила на мене. Я тримала всю її увагу на собі, бо наразі я була більшим і небезпечнішим створінням на арені. Звір випромінював ненависть і ворожість. Я нахилилася і одним різким рухом відірвала стрічку зі свого плаття. Якщо в основі генетичного коду цієї тварини справді були закладені переважно гени собаки, то спершу вона атакує ту кінцівку, що перебуватиме найближче. Намотуючи на ліву руку захисний шмат тканини, я не зводила очей з істоти. Потім я нахилилася, щоб підібрати із землі камінь.
— Ну ж бо, йди-но сюди, тварино, — зашепотіла я до неї.
Дедлі загарчав, і в цю мить його рик більше нагадував ревіння ведмедя. Треба було швидко із цим закінчувати. Я зробила несподіваний крок у бік.