З громоподібним ревом тварина стрибнула вперед: у мій бік летіла маса м’язів і два ряди гострих зубів. Істота скоротила відстань швидше, ніж будь-яка породиста собака, і я простягнула ліву руку, готуючись до тієї миті, коли її зуби вчепляться в мою шкірі. Здоровенна паща зімкнулася на моїй плоті, і я потягнула її на себе, ігноруючи біль, який відчула, коли щелепи істоти здавили мою руку. Вільною рукою я вдарила тварину каменем по черепу.
Якби я використовувала всю свою силу, я б із легкістю пробила їй голову, але я була Сайдонією, тому мені довелося зробити три удари. Тварина завалилася на бік і завмерла. Я зробила крок назад і розмотала тканину на лівій руці. Зуби порвали шматину, а на моїй шкірі залишилися тільки неглибокі криваві зарубки.
Я перевела дихання і відкинула камінь у бік. Арену сповнила мертва тиша. Коли я підняла голову, то побачила сотні вражених, вирячених очей. У мене потемніло в очах. Мені доведеться пояснити, чому я це зробила. Чим я могла виправдати свій вчинок? Як я могла описати словами той імпульс, що змусив мене втрутитися і зупинити це, коли я сама не розуміла себе? Донія ніколи б цього не зробила.
Зачекайте.
Мої думки прояснилися.
Ні, Донія зробила б це. Вона б не стрибнула на арену, як я, але спробувала б завадити цьому. Вона б почала діяти в той момент, коли Елантра кинула Ексалтіда на арену. Або, можливо, навіть тієї миті, коли Невені попросила гроші, щоб замовити власну тварину.
— Люди, як вам не соромно? — закричала я, обвівши поглядом ці вирячені обличчя. Я підійшла до Ексалтіда, який тремтів від страху, згорнувшись клубочком, і обняла наляканого хлопчика. Я зробила вигляд, що гладжу по спині тремтячого Юніті, так само, як це зробила б Донія на моєму місці. — Що з вами не так? Про яке задоволення може йти мова, коли ви спостерігаєте, як розривають на шматки безпорадне створіння? Ми ж не варвари!
Перешіптування й бурмотіння прокотилися залом.
Я зустрілася очима з Елантрою — вона з ненавистю поглянула на мене. На її обличчі читався вираз відкритого презирства, і я зрозуміла, що вона витлумачила мої дії як відкритий хід проти неї, проти родини Пасус.
А потім, на моє превелике здивування, Тайрус Домітріан підняв руку, закликаючи до тиші. Шум натовпу стих і Спадкоємець Прімус подивився вниз зі свого місця ясним і свідомим поглядом.
— Вельмишановна Панно Імпірінс, ви розважили всіх нас неочікуваним видовищем. Чи не так? — він озирнувся і з натовпу почувся сміх. Тайрус піймав мій погляд. — Думаю, як винагороду за виявлену доблесть ми можемо подарувати вам цього Ексалтіда, щоб ви взяли його під свою опіку.
Я швидко відпустила хлопчика. Я не хотіла цього.
— Ні.
— Ні? — брови Тайруса злетіли вгору.
— Створіння, Ваше Високопреосвященство. Звір. Я хочу звіра. Я заплатила за нього. І хочу забрати його. Він більше не братиме участі у ваших... у ваших диких розвагах.
Тільки в цей момент я зрозуміла саму себе, усвідомила, що змусило мене стрибнути вниз і стати між мисливцем і здобиччю. Незважаючи на слова брехні, які я виголошувала перед натовпом, граючи роль Сайдонії, я зробила це не заради Ексалтіда. Ні, я зробила це через істоту, яка хотіла його вбити, через цього звіра, який як і я, був створений у лабораторії, і збирався безжально вбити, бо його довели до цього, незважаючи на всі його пручання й боротьбу.
Я не могла дозволити цього.
Натомість я приручу його.
Моє тіло тремтіло від надлишку адреналіну, коли мене нарешті витягли з арени і провели вниз до загонів для тварин, де я чекала на повернення Дедлі.
Я очікувала, що до мене прибіжить Невені, але переді мною був Гладдік. Золоті вплетення в його темному волоссі скуйовдилися, і я думала, що він почне розповідати, як страшенно хвилювався за мене.
Натомість він запитав:
— Навіщо ти це зробила?
— Що, пробач?
Він зробив ще один крок мені на зустріч, але ближче не підійшов.
— Сайдоніє, це ганьба! Подібна ірраціональна поведінка не покращить становище родини Імпірінс. Після цього батько ніколи не дозволить мені спілкуватися з тобою!
Я закипіла від гніву. Я смикнула вгору рукав, щоб показати невеликі порізи на моїй руці медичним ботам, і раптом згадала, як смиренно Гладдік підкорився наказу Елантри і втік, приєднавшись до неї.
Власне кажучи, у перший мій день у Хризантеміумі Елантра згадала про соляні ванни і Гладдік почав говорити, але зупинився. Він збирався попередити мене про те, що на мене очікує, тепер я це розуміла, але Елантра сказала йому стулити рота. І він її послухав.