— Я не боюся.
На її губах промайнула тінь посмішки.
— Я знаю. Ти нічого не боїшся. Я не це мала на увазі. Я просто хотіла сказати, що ти не повинна хвилюватися через те, що розсміялася.
— Ти не розумієш. Це не схоже на мене. Це може означати, що зі мною щось не так.
— Пригадай... — вона видихнула, як і я, помітивши, як важко схитрувати, намагаючись сказати все, під час незахищеного зв’язку. — Пригадай той день, коли в тебе з’явився власний Діаболік — Немезіда, і як деякі частини її мозку збільшили? Це зробили, щоб вона могла полюбити тебе, — її голос затремтів. — Але ви не просто створюєте частину мозку для людини. Якщо він є, то він залишається. Б’юся об заклад, Немезіда б змогла полюбити й інші речі, якби їй випала така нагода. Б’юся об заклад, вона б також могла навчитися сміятися.
— Це смішно. Ми говоримо про Діаболіка.
— Або ми говоримо про дівчину, — тихо промовила Донія, — дівчину, яку ростили чудовиськом, тому вона сприймає себе як монстра, ми говоримо про людину, яка ніколи не дозволяє собі відчувати, тому що думає, що не повинна цього робити...
— Нісенітниці. Ти кажеш дурниці.
Але я згадала Енміті, чиї інстинкти Діаболіка змушували її переслідувати і вистежувати мене, щоб розкрити мої секрети. Енміті, яка забула про всі свої підозри, тільки-но побачила, що в мене є незвичайна здатність ставитися до таких істот, як вона, як до людей. Здавалося, ніби їй було потрібне це розуміння, ніби вона жадала його.
Чи можемо ми насправді бути чимось більшим, ніж я собі коли-небудь уявляла?
Здається, Донія так вважає.
— Хіба ти не розумієш, чому Немезіда ніколи не сміялася? Вона ніколи не дозволяла собі сміятися, ніколи не знаходила привід для сміху. Я не знаю, на що було схоже життя в загоні, але, мабуть, це було жахливо. І я ставилася до неї не набагато краще.
Цього разу займенник «я» відносився до її матері, звичайно.
— Коли в неї з’явилася, ем, ти, і Немезіді сказали, що вона повинна оберігати тебе, вона поставилася до своїх обов’язків настільки серйозно, що навіть не дозволяла собі сміятися. Якби тільки в неї була можливість утекти від усього, стати самою собою і зрозуміти, що своїх почуттів не варто боятися. Це було б прекрасно. І справді чудово.
У мені почало наростати роздратування.
— Якщо все, що ти говориш, — правда, якщо... якщо Немезіда була б здатна на подібні почуття, то Діаболік нічим би не відрізнявся від людини, крім своєї фізичної сили.
— Можливо, так і є. Вони не настільки різні, як ти вважаєш, — зціпила губи Донія. — Я завжди так думала. І завжди говорила тобі про це.
Я заплющила очі. Я все ще пам’ятала ту маленьку дівчинку у своєму загоні. Пам’ятала здивований вираз обличчя Сутери за мить до того, як я її вбила. Я згадала всі ті життя, які відібрала.
Ці вчинки робили мене хорошим Діаболіком.
Бути хорошим Діаболіком означало бути жахливою істотою.
Якби я була людиною, то усе, чим я була, усе, чим я стала, було б ганебним, збоченим і мерзенним. Я була або доволі непоганим Діаболіком, або жахливою людською істотою.
— Це безглузда розмова. Я більше не можу говорити. Мені час іти, — сказала я.
— Але...
— Я закінчую цю розмову! — я перервала зв’язок із Сайдонією і залишилася на віллі. Я поглянула на Дедлі, який дрімав у кутку, і вирішила завтра виставити собаку на арену і позбутися його. А потім він підняв голову, відчувши мій пильний погляд, і подивився мені у вічі, його вуха стали сторчма і в моїх грудях защемило, бо я знала, що не зроблю цього.
Що зі мною трапилося? Раніше я відчувала прихильність тільки до Донії. Вона була для мене всім, а тепер цей дурний гібрид генної інженерії змушує мене поводитися, як ірраціональна ідіотка.
Я навіть забула сказати Донії про те, що спадкоємців з усієї Імперії збирають у Імператорському Дворі, а це була головна причина мого дзвінка.
Але це не було катастрофічно і могло почекати до наступного разу.
18
ВЕЛИКА ПАЛАТА ЗАСІДАНЬ розташовувалась у «Валор Новус», якраз під Великою Геліосферою. Її не часто використовували. Вона була призначена для тих рідкісних випадків, коли Сенатори й інші представники уряду прибували з усіх кінців Імперії на Велике Скликання. Великі Скликання — грандіозні події, що зазвичай відбувалися під час інавгурації нового Імператора. Покоління вельмож могли увійти в Сенат і так жодного разу й не взяти участі в офіційному Великому Скликанні. Скликали не лише Сенаторів, а й менш поважних мирових суддів із правлячих класів Імперії: Намісників короля, Губернаторів і спадкоємців тих сімей, у яких був достатньо високий соціальний статус, але при цьому не вистачало грошей, щоб володіти земельними територіями.