Доглядач за тваринами, на лисій голові якого виднілося татуювання знаку Домітріанів, привітався зі мною.
— Сенаторе фон Імпірінс, я так розумію, ви прийшли за вашим звіром?
— Моя собака. Це собака.
— Звісно. Сюди, будь ласка.
Він розвернувся і повів мене вздовж коридору, з обох боків якого стояли ряди кліток.
Я йшла за ним і розглядала інших тварин, які сиділи в загонах: у деяких були розірвані вуха, у деяких зяяли відкриті рани після останніх боїв, але їхні власники були занадто скупими, щоб заплатити за послуги медичних ботів. В інших клітках сиділи доглянуті істоти, яким більше пощастило з власниками. Потім я дійшла до найвражаючої істоти — звіра самого Імператора, на створення якого він витратив цілий статок. Мабуть, він замовляв одну й ту саму генетичну конфігурацію знову й знову, щоразу з кількома новими корективами, доки звір не став чемпіоном. Він назвав його Мантикором, хоча насправді це була помісь бика, тигра, ведмедя і кількох видів рептилій.
У мене промайнула думка вбити його, щоб зробити боляче Імператору, а потім я побачила, що звір гризе кістку.
Я зупинилася і пильно вдивилася.
Доглядач побачив, що я не йду за ним і повернувся.
— Сенаторе фон Імпірінс, нам сюди.
Але я не могла відвести погляд від Мантикора, який розгризав і перемелював ту... ту стегнову кістку. Це була людська стегнова кістка. Стегнова кістка. Товста, міцна стегнова кістка, і я надивилася на достатньо відкритих переломів, аби побачити, що вона була не такою ламкою, як звичайні кістки людини.
— Сенаторе фон Імпірінс...
— Хто це? — запитала я майже пошепки.
Рик і чавкання Мантикора сповнили повітря, а його величезний хвіст розхитувався з боку в бік.
— Кого воно їсть? — перепитала я, розвертаючись до доглядача, готова розірвати його на шматки, тому що я вже знала, я знала.
Доглядач кліпнув на мене своїми великими переляканими очима.
— О, це не людина, не хвилюйтеся.
Я почала тремтіти від гніву й страху. У моєму шлунку здійнялася буря. Я знала. Я знала.
— Імператор бажає, щоб його Мантикор їв свіже м’ясо, якщо трапляється така нагода...
— Хто це?.
— Здається це був один із його Діаболіків, — швидко відповів він, побачивши мій погляд. — Вона була вже мертвою.
— Геть з моїх очей.
— Але...
— Іди геть, поки я не розірвала тебе на шматки! — закричала я, і він поспішив вийти геть.
Я припала до силового поля, впиваючись жахом від побаченого, і Мантикор, помітивши мій уважний і пильний погляд, грізно зиркнув на мене. Я хотіла протиснутися через силове поле і розірвати його на шматки, але розуміла, що ця страшна істота може з легкістю мене вбити. Зір мій затуманився, коли очі застелив туман люті: я згадала Енміті в останні хвилини її життя, пригадала ту відсіч, яку вона дала, той дивовижний останній ривок, що вона зробила, доки зброя Тайруса не розірвала її на шматки. Енміті, яка знала, що таке співчуття. Яка, як і я, виросла у загонах.
Вона померла за Рандевальда фон Домітріана. Вона все своє життя, до останнього подиху, до останньої судоми м’язів захищала свого господаря від його ворогів і боролася за нього, а в нагороду він згодував її своєму Мантикору.
Свіже м’ясо.
Я хотіла закричати. У горлі застряг крик лютої образи на долю, яка показала мені, як мало я значу, продемонструвавши, що всі мої відчуття і все моє буття — це лише придаток до справжньої людини. Але ж я була чимось більшим за це. Вона була більшим за це. Ми були більшими за це.
Я давно змирилася з тим, що я не справжня людина, і ніколи не сумнівалася в цьому до сьогодні, до нападу гострого болю, який я відчувала зараз. Як могла несправжня істота відчувати таку глибину скорботи, що охопила мене, коли Сайдонія... коли Сайдонія... коли вона...
Я впала на землю, і з моїх вуст злетіли задушливі звуки, що майже походили на плач, тому що хто б не наказав першій машині створити Діаболіка, він велів їй позбавити нас слізних проток. Вони вирішили створити мене з меншою кількістю людських якостей, і все ж вони не позбавили здатності відчувати біль, вони забрали лише способи висловлювати його.
Мої пальці відчували поколювання силового поля. Спостерігаючи, як Мантикор розриває на шматки те, що залишилось від Енміті, мені хотілося прорватися через силове поле і вбити цього звіра, тому що я не дозволю, щоб подібне сталося зі мною. Я не піду в забуття, ніби ніколи й не існувала. Я не згодна, що значу менше, ніж ці люди, тільки тому, що вони мене зробили такою.