Я озирнулася, аби переконатися, що ніхто не підслуховує цю небезпечну розмову.
— І на додачу до всього, Імператор підлив масла в огонь, вбивши мою матір, — жінку, яку Люмінарці обрали своїм лідером, — голос Невені затремтів. — Не дивно, що люди повстали. Мої люди були позбавлені громадянських прав, навіть видимості права на вибір. Ти хочеш, щоб я їм сказала, що жодна з їхніх скарг і претензій не має значення?
— Я не знаю, що ти маєш їм сказати, — повільно відповіла я, — але я знаю, що ти єдина, хто може вирішити цю проблему. Імператор не знає, що таке жаль і співчуття, Невені. Він зітре планету на порох, перш ніж дозволить їй відокремитися від Імперії.
— Він спробує це зробити, — в її очах з’явився дивний блиск. — Навіть якщо я допоможу Імператору, ніщо не завадить його знову викликати мене до Хризантеміуму, а потім усе одно вбити. Ніщо не завадить йому зруйнувати мою планету трохи згодом, коли ми більше не перебуватимемо в стані бойової готовності. Зараз сила на нашому боці. Якщо ми підемо, інші планети теж підуть. Вони боротимуться разом із нами. У мене немає причин допомагати твоєму коханому Тайрусу. Більше того, я розповім тобі щось дуже особисте, — вона нахилилася до мене з виразом непокори на обличчі. — Я не вірю в Геліоніку. Я вважаю, що це все маячня.
Злякавшись, я озирнулася назад на геліосферу, аби переконатися, що жоден із найманих працівників Домітріанів не почув нас.
— Я не вірю, що Космос — це якась божественна, жива істота, яка навмисне створила нас, — загарчала Невені. — Я думаю, що Всесвіт — це пустота, а Космос — це просто річ, а нас усіх створив Бог. І Космос теж породження Бога. Це те, чого мене вчила мати, — вона спала з обличчя. — Я не часто її слухала, і якби я могла щось змінити...
Вона затнулася, а потім зітхнула, щоб зібратися з духом.
— Сайдонія, що б ми не робили у Хризантеміумі, скільки б свят не відвідали, скільки б красивих убрань не переміряли, скільки б грошей ти мені не дала, я не стану Вельмишановною Панною. Я не така, як ти. Я народилася і виросла не в Космосі й не отримувала підтримки Імперії. Я одна з них. Я одна з Ексцесів, — вона ніби виплюнула це слово.
Тільки тоді я зрозуміла, що це слово, яке я чула безліч разів і повторювала не замислюючись, було образливим і принизливим. Надлишок. Воно означало, що переважна більшість людських істот були непотрібними і неважливими.
— Я знаю, ти ніколи не повіриш в це, — м’яко промовила я, — але мені байдуже, якщо ти єретик. Для мене це не має значення.
Але це явно була не та відповідь, на яку вона очікувала.
— Два тижні тому, — сказала вона з гіркою посмішкою, — я була б дуже рада, якби почула це. Я подумала б, що Вельмишановне Панство прийняло мене, що в мене є своє місце. Раніше я хотіла знайти його. Я так злилася на свою матір... — вона замовкла, її рот скривився. — Я дивувалася, чому вона кидає виклик Сенатору фон Пасусу? Але тепер я знаю. Тепер я бачу, ким вона була, Сайдоніє. Вона була героєм. Я стану такою дочкою, якою повинна була стати, коли вона ще була жива.
І вона пішла, не вимовивши більше жодного слова.
Я стояла і дивилася їй услід, у мене було дуже важко на серці. Мені ніколи не спадало на думку, що вона може відмовитися нам допомогти. Але я більше не була впевнена, що можу на неї розраховувати. Вона була занадто зла, занадто вбита горем, щоб бути передбачуваним гравцем у цій складній грі.
30
КОЛИ МИ НАБЛИЗИЛИСЯ до Люміни, корабель зменшив швидкість і почав обережно маневрувати в зоні вбивчого космосу, що залишив по собі зорельот, який вибухнув у цій точці Галактики кілька років тому. Тайрус підійшов до найбільшого вікна на «Олександрії», щоб на власні очі побачити це.
Я приєдналася до нього, зацікавлена явищем, що сповнювало людей таким невимовним жахом.
Побачене здивувало мене. Вбивчий космос нагадував стрічку світла, що розвивалася на тлі безмежного зоряного неба. Скільки б я не повторювала собі, що дивлюсь на щось небезпечне, я бачила лише смужку яскраво палаючої енергії, яка нагадувала великі сонячні спалахи. Я поділилася своїми думками з Тайрусом.
— О, зовнішність оманлива, — зауважив Тайрус. — Ось те світло? Воно йде не від вбивчого космосу. Це газоподібний водень зірок, які вибухнули через те, що були занадто близько від нього. Світло втягується в розриви, інакше кажучи, з’їдається. Ми бачимо смерть Сонячної Системи, Немезідо. Ось, що лякає Люмінарців. Вони живуть на відстані трьох світових років від цієї точки. Ми використовували одні й ті самі двигуни впродовж тисяч років, а нині забули навіть, як вони влаштовані і за рахунок чого функціонують. Те, що ти зараз бачиш, — це наслідок нашого невігластва: проблема, яку ми не здатні вирішити.