Я знову подивилася на мертві зірки, що утворювали віртуальну рану в просторі, чисте світло з палаючими краями фіолетового кольору. Тепер, здається, я була здатна усвідомити весь жах ситуації. Я знала, що дивлюся на саме забуття.
— Тільки подумай, скільки часу ми витрачаємо на поклоніння зіркам і вдосконалення хімічних нейро-токсинів для власних утіх, — сказав Тайрус, — а тим часом, подібні жахіття, на які ми просто заплющуємо очі, трапляються все частіше. Більшість Вельмишановних Панів ігноруватимуть загрозу доти, поки не залишиться ні місця для втечі, ні вільного простору в цій злоякісній пухлині.
У його голосі почулися гіркі нотки.
— У певному сенсі, ми заслуговуємо на це... Але всі інші, які будуть страждати через нашу недбалість, — ні. Якщо я можу це зупинити, я повинен це зробити.
Тайрус відвернувся від вікна, і я помітила пульсуючу вену в нього на лобі.
— Я побачив достатньо і більше не можу на це дивитися. Хочеш іще раз потренуватися?
Його витривалість мене просто вражала.
— Ви вже оговталися після останнього бою?
— Я б із радістю відволікся від сумних думок.
Коли ми з Тайрусом билися в перший раз, я тримала руки за спиною. Дуже швидко стало зрозуміло, що для нього було б краще, якби натомість я стримувала удари ногами.
Він рухався доволі швидко, як для звичайної людини. Сила його ударів вражала, і якби я не була достатньо швидкою, аби ухилятися від них, він, напевно, відправив би мене в нокаут.
Але коли я вдарила його ногою з розвороту, почувся тріск його ребер.
Тайрус пролетів через усю кімнату і з глухим стуком врізався в стіну. Кілька секунд він лежав нерухомо, намагаючись зробити вдих і хапаючись за ребра, доки медичні боти не відреагували на життєво важливі сигнали його тіла і не заметушилися навколо нього.
Я ж залишилася стояти, не в змозі рушити з місця від шоку. Нарешті, коли я побачила роботу медичних ботів, то вийшла із трансу.
— Ваше Високопреосвященство? — кинулася я до нього.
Я знала, що це станеться. Я так і знала! Навіщо я погодилася на цей ідіотизм?
Коли медичні боти наповнили повітрям його ушкоджену легеню, зростили ребра і він зміг говорити, Тайрус нахилився, щоб сплюнути кров, а потім сів і, витерши рота тильним боком долоні, сказав:
— Ти надзвичайна.
— Що? — приголомшено прошепотіла я.
Я з острахом чекала на будь-яку реакцію, але аж ніяк не на захоплення.
Він знову виплюнув згусток крові.
— Я розумію, звідки в тебе груба сила і швидкість, але де ти навчилася такій техніці?
Я кліпнула очима. Зазвичай я не любила, коли мене запитували про моє виховання і життя в загонах, але, оскільки я щойно ледь не вбила його, то відчувала, що маю відповісти на запитання.
— Коли я розвивалася, нас забезпечували візуальними матеріалами.
— Що це означає? — скривившись, він підвівся на ноги. Медичні боти продовжували кружляти навколо нього, наче великі комахи, які намагалися дістатися до інших травм, яких він отримав після польоту через усю кімнату.
— У загонах були голографічні проектори, — затинаючись промовила я. Важко було підібрати слова для опису того, про що хотілося забути. — На них показували людей, які демонстрували різні бойові прийоми. Я дивилася ті відео. Там більше нічим було зайнятися. Я помітила: коли імітую їхні рухи, мене винагороджують.
— Винагороджують... як? — Тайрус присів навпочіпки, з цікавістю розглядаючи мене і дозволяючи медичним ботам лікувати себе. Спадкоємець Імператора, якого я ледь не вбила, бажав почути мою розповідь про себе.
— Годували кращою їжею, — зніяковіло відповіла я. Чому він цікавиться історією мого життя? — Зменшували шум.
— Шум?
Я кивнула.
— Неприємне дзижчання. Звук ставав гучнішим, якщо хазяїну загону не подобалися мої вчинки.
— Це жахливо.
Так. Це було жахливо.
— Але це давало результати, — тихо промовила я.
Він спохмурнів.
— Наскільки я розумію, у Діаболіків хороша візуальна пам’ять, інакше кажучи, надзвичайно висока нейронна здатність до відтворення рухів, які вони раз побачили, але я поняття не мав, що навчання відбувається примусово і під тиском.
— Це давало результати, — повторила я і простягнула йому руку. Тайрус схопив мою долоню і звівся на ноги.